Киевский музей К.Г.Паустовского

Тарас Шевченко

первый украинский перевод повести Паустовского



Музей Паустовского в Киеве издал первый украинский перевод повести "Тарас Шевченко" К.Г.Паустовского. Автор перевода - А.В.Артамонова. Спонсор издания Ж.Ю.Шафаренко.

Мы рады, что эта книжка появилась на свет в канун 200-летия народного поэта.

На ее обложке - старинный Кобзарь 1911 года из экспозиции музея и рушнык из села Пылыпча.

 

12 мая 2014 года в Одессе подведены итоги XV муниципального литературного конкурса им. К.Г. Паустовского, на который были представлены 24 книги в четырех номинациях: «Проза», «Поэзия», «Популяризация творчества К. Г. Паустовского», «Краеведение».

Были представлены 24 книги, в том числе 2 сборника.

В номинации «Популяризация творчества К. Г. Паустовского» лауреатом конкурса стала преподаватель Черкасского Национального университета, к.ф.н., доцент Инна Зиновьевна Тарасинская за библиографический указатель «Доля, повязана з Україною». Данное издание содержит библиографическое описание книг и публикаций о Константине Паустовском, которые вышли в печати на Украине с 1912 г. по 2012 г. А также за многолетнее сотрудничество с Одесским литературным музеем, ведение работы студенческого «Клуба Паустовского», подготовку и проведение 8 международных конференций совместно с Одесским литературным музеем, мемориальным музеем им. К.Г. Паустовского.

Диплом в номинации присуждены: Алёне Артамоновой за перевод повести Константина Паустовского «Тарас Шевченко» на украинский язык.

 

 

 

 

Други мои, искренние мои!

Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную чернь!

За этого поруганного, бессловесного смерда!

 

О, край мой милый! Моя судьбина!

                                                                            Шевченко

 

 

Дід мій - старий миколаївський солдат - любив поговорити про Тараса Шевченка.

- Було це в давні часи, - казав дід, - коли служив я, хлопчику, в Оренбурзькому краї...

Ці давні часи здавалися мені малюнками в старих, пожовклих журналах. Були вони тьмяними, вигорілими, від них тхнуло гіркою цвіллю.

- Було це в давні часи, - повторював дід і марно намагався вибити тремтячими руками іскру з кременя, щоб запалити трубку, - ще за царя Миколи. Стояла наша рота в Гур’єві, на річці Урал. Навколо, куди не кинь оком, степ та степ, одна солона земля, одна пустеля навколо. І від великої спраги пропадали в тій місцевості солдати.

Я дивився на діда і дивувався - як це у нього за стільки років життя не зійшли з обличчя опіки від каспійського сонця. Щоки в діда були чорні, шия жилкувата, звична до червоного солдатського коміру, і тільки в очах виблискувала блякла вода - супутник дряхління, ознака недалекої смерті.

- І проганяли у той час через Гур'їв, - неквапливо розповідав дід, - відому пізніше людину, колишнього кріпака Шевченка. Загнав його цар у москалі за мужицькі пісні. Гнали його, хлопчику, на Мангишлак, у саме киргизьке пекло, де вода тухла, і нема ні трави, ні лози, ніякого навіть ледачого дерева. Розповідали старослуживі, що підібрав рядовий Шевченко у нас в Гур’єві сухий прут з верби, відвіз його на Мангишлак, а там посадив і поливав його три роки, поки не виросло з того прута балакуче дерево. В наші часи солдата проганяли крізь стрій, били нещадно мокрими лозинами. Називалася ця забава у командирів «зелена вулиця». Один із тих прутів і підібрав Шевченко. На згадку про забитого тим прутом солдата він посадив його, і виросло на крові москальській та на його сльозах веселе дерево в убогій закаспійській землі. І донині шумить воно листям на Мангишлаці, розповідає про солдатську долю. Та нема кому його слухати, хлопчику. Шевченко давно лежить у високій могилі понад Дніпром, а чують ту розмову тільки піски, та ховрашки, та летюча курява. Вітер дме там день і ніч з бухарської сторони. День і ніч сипле в очі, сушить горлянку, туги додає. А тепер, як пройшло багато років, може, на тому місці, де садив Шевченко вербу, вже виріс сад і якась пташка сидить у тому саду і цвірінькає у затінку, в холодку, про свої невеличкі пташині справи.

Я міг слухати діда увесь день. У коноплях гули зелені мухи. Горох на гарячому тину розсихався, тріщав, і стікала, шуміла поза тином по камінню швидка річка Рось

Я знав від діда, що вона несла свою воду спочатку до Білої Церкви, а потім до степу, де «мріяла» блакитна спека і задував із Босфору, ворушив бур'яни теплуватий чорноморський вітер. Після солдатчини дід чумакував у степах, возив із Криму на волах перекопську жовту сіль і сушену рибу. Відтоді залишилася у нього звичка співати деренчливим голосом тужливі, як скрип чумацьких возів, запорізькі пісні. То були пісні про сиріт, про злих мачух, про казкові малі річки, що течуть із вишневих садів, про могили та яструбів. «Засиніли іздалече старії кургани». Потім я дізнався, що це були улюблені пісні Шевченка.

Дитинство моє пройшло на Україні. У мазаній крейдою хаті віяло глиною від чистої долівки. Вечорами моя тітка Феодосія Максимівна витягала з комори, зі скрині розшарпаний том «Кобзаря», співуче читала його мені, замовкала на півслові, знімала нагар зі свічі й витирала очі чистою хусткою. Я дивився на неї з подивом. Я не знав тоді, що вона оплакувала свою жіночу долю, схожу з долею шевченківської Катерини, долю дівчини, яку зрадив коханий. Іноді вона водила мене на леваду, на маленьку могилу, зарослу вище пояса колосистою травою, і розповідала, що під цією травою лежить такий як я, тільки сіроокий, маленький хлопчик, і звати його Петрусь.

Багато років по тому я дізнався, що на леваді було поховано «незаконного» сина Феодосії Максимівни – «байструка», як говорили по дворах злі хазяйки.

Що може бути чарівніше за раннє дитинство, прожите на Україні! Воно залишилося у пам'яті, як світла роса на синіх і жовтих повзучих квітах портулаку, як дим соломи, що застилає осінні дні, як сором'язливі грудні голоси дівчат – моїх двоюрідних сестер, як повсякчасний шум в'язів над дідовим куренем.

Дід цілий день сидів у курені, вартував пасіку. Але потім з'ясувалося, що він нічого не охороняв, а відсиджувався на пасіці від лихої вдачі моєї бабки–турчанки – жінки гнівної, продимленої до кісток уїдливим фракійським тютюном.

«Багато-багато потому», влітку 1931 року, я, онук того сумирного діда, зійшов зі старого каспійського пароплава на берег в Олександрівському форту (колишньому Новопетрівському укріпленні), на півострові Мангишлак, у місці заслання Тараса Шевченка.

Я згадав розповіді діда і розшукав у пустельному, забитому селищі кілька жалюгідних дерев. Тьмяне світло виблискувало на їх вигораючому листі. Пил лежав понад обрієм - пил пустельних засланців, мертвих солончакових просторів. У дворах ревли облізлі верблюди. Сонце здавалося оком сліпця.

Я пішов у степ. Жовтуваті брудні хмари стояли у небі. З першого погляду на них ставало ясно, що вони стоять тут тижнями, місяцями, ніби прилипнувши до цих сухих небес.

На землі дуже рідко, у ста кроках один від одного, росли кущі гіркого кураю. За пагорбом я натрапив на казахську могилу. Поряд із вивітреним камінням стояла піала з теплою водою. На піалі сиділи, погойдуючись, маленькі пташки.

Я згадав схвильовані слова Шевченка в його щоденниках про киргизьких дітей. Вони приносять на могили своїх рідних чашки з водою, аби птахи, що залітають у ці мертві землі, не загинули від спраги.

Тут, у цих місцях, блукав постарілий поет у запорошеному солдатському мундирі. Тут, за наказом Миколи Першого, у нього відібрали останній олівець, щоб він не міг а ні писати, ні малювати. Тут він думав про дітей, що піклуються про маленьких пташок, сумував за своєю «чудовою, бідною Україною у всій її незайманій і меланхолійній красі».

Я повертався на пароплав. Я поспішав. Мені здавалося, що пароплав може піти раніше і залишити мене у цих пустелях, що розривають серце. Тоді я зрозумів невимовний відчай Шевченка, що тужив тут сім років в казармі на засланні, відчай народного кобзаря, якому закрили вуста залізним кляпом.

 

У старі часи на полях України повсюди можна було зустріти полохливих хлопчиків-підпасків, босоногих, у полотняних сорочках і штанях, з торбами за спиною. У торби слід було ховати окраєць хліба і шматок сала. Але в них здебільшого не було нічого, крім черствої скоринки і щербатого ножа, щоб вирізати з верби свищики й сопілки. Іноді в торбі траплялися сухі жуки, зламані підкови і кремені - немудрий запас пастушачих забавок для незрозумілих дорослим, дивних ігор, де головним героєм була уява.

Ось таким хлопчиком-підпаском зі старою торбою на мотузяному черезплічнику і був у дитинстві Тарас Шевченко.

Дитинство його нічим не відрізнялося від дитинства сотень таких самих боязких, занурених у свої дитячі роздуми підпасків. Дитячі ці роздуми були гіркими, як сама доля дітей, яким безрадісним було їхнє майбутнє - рекрутчина, батоги, бідність, вічна праця і, нарешті, зайвий рот - осоружна старість. Марно дівчата ворожили на майбутнє за знаменитими «оракулами», марно бачили щасливі сни. Усі знали, що ці сни рідко збуваються у такій клятій країні, як миколаївська Росія.

Народився Тарас у сім'ї кріпосного селянина Григорія Шевченка в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії. Народився 1814 року, коли російська армія стверджувала могутність імперії Олександра на полях Європи і похмурим кріпакам-українцям начебто залишилися на долю лише спогади. І вони згадували при світлі каганців Залізняка і Гонту, уманську різанину, коліївщину - українську жакерію, коли їхні батьки піднялися на панів, озброєні дерев'яними кілками. Серед цих розповідей про втрачену вільність, серед гніву на панщину і виріс Шевченко.

Родина Шевченка належала поміщику Енгельгардту - «пихатій і незначній тварині», за відгуками неупереджених сучасників. Але у цього нікчеми була залізна рука. Шевченко з ненавистю згадував про неї до кінця життя.

Коли Тарасу пішов дев'ятий рік, померла його мати. Батько, який переїхав у село Кирилівку, одружився на вдові з дітьми. У маленького Тараса почалося сирітське життя, повне образ і невиплаканих сліз.

Про це життя було складено багато пісень у тогочасній злиденній Росії. Про сиріт гугнявили убогі люди на папертях сільських церков, про сиріт співали сліпці-кобзарі на ярмарках. І співали недаремно. Пісні про сирітство дітей видавали потаємні думки про сирітство народу. Сліпі кобзарі, можливо самі того не знаючи, співали грізні та похмурі пісні про велику народну тугу.

Єдиною розрадницею малого Тараса була старша сестра Катруся - його терпляча, лагідна нянька. Вона відводила його, скиглячого, на леваду. Вона розповідала йому казки про те, що небо стоїть над землею на високих синіх стовпах. Якщо йти і день і два, то підійдеш до цих стовпів і побачиш небо так близько, що його можна буде помацати рукою.

Хлопчик затихав, слухав, а на ранок тікав у степ шукати ці сині небесні стовпи, збивався зі шляху, засинав, знесилений, у бур'яні, і його привозили додому чумаки.

Через два роки після смерті матері помер і батько. Тарас залишився круглим сиротою.

Коли перед смертю Григорій Шевченко ділив між дітьми свою жебрацьку спадщину (певно - чорну солому, полотно та казани), він сказав, що Тарасу не треба залишати нічого, тому що Тарас - хлопчик не такий, як усі: вийде з нього або чудова людина, або великий негідник, - ні тому, ні іншому бідняцький спадок не знадобиться.

Мачуха, щоб позбутися пасинка, віддала його пасти худобу. Пастухом Тарас був поганим. Пасти овець і свиней заважала йому жвава уява. Хлопчик годинами лежав на старих могилах, роздивлявся небо, розглядав вкрадену у дяка книгу з картинками або грав сам на сам у тихі ігри.

Довелося взяти його з пастухів і віддати в науку до сільських дячків. Їх було декілька, цих вчителів грамоти, що пропили розум. Вони примушували Тараса шукати їм горілку і читати ночами псалтир над небіжчиками.

Дванадцятирічним хлопчиком Тарас вже пізнав усю невеселу долю кріпосного: від народження і до останньої свічки у труні. Смерть здавалася відпочинком. У прибраній порожній хаті спочивав восковий чоловік. Його чорні заскорузлі руки вперше в житті були марно складені на грудях. Йому не треба було вставати до світанку, йти на панщину, піднімати сохою затверділу землю, думати одну і ту ж сумну думу, як прогодувати дружину і дітей.

Потріскувала свічка. Віск капав на тонкі сторінки псалтиря. Звично зітхали жінки, і голос Тараса бурмотів неясні слова втіхи про світлі місця, де буде покоїтися поруч з померлими панами душа кріпака, тому що, як вчила церква, всі люди після смерті стають братами.

Вже з цих років Тараса відвернуло від підневільного селянського життя. Усі спроби мачухи і брата привчити його до хліборобства натрапляли на мовчазний опір. Вже з цих років Тарас мріяв про живопис. Він поцупив у вчителя-дяка п’ять копійок, купив на них паперу, пошив зошит і розмалював його квітами та візерунками.

Врешті-решт Тарас не витримав щоденних побоїв дяка і нічних пильнувань над небіжчиками, втік зі свого села і почав бродити навколишніми селами, розшукуючи вчителя живопису.

Займалися малярством такі ж п’яниці дячки, які писали ікони для церков. Деякі брали Тараса в науку до себе, але примушували його батрачити або без кінця терти фарби; інші проганяли його в перший же день, вважаючи ні до чого не придатним. Тільки маляр у селі Хлипновці взявся випробовувати приблудне хлопча. Два тижні він змушував його малювати, потім сказав, що з Тараса вийде гарний художник, але взяти його в навчання він боїться, тому що Тарас - збіглий кріпак. Маляр зажадав від Тараса письмового дозволу пана Енгельгардта.

Тарас простосердно пішов за дозволом до керуючого маєтками Енгельгардта. Той подивився його малюнки і відправив Тараса до панської челяді. У той час Енгельгардту, що жив у Вільно, знадобилася нова прислуга. Тараса посадили на віз разом з іншою двірнею і відправили у далеку Литву. У донесенні Енгельгардту про нових служок керуючий проти імені Тараса написав: «Придатний на кімнатного живописця».

 

У 1829 році у Вільно стояла сніжна зима. Глибокі сніги приглушували дзвін католицьких костьолів. Це не була страшна зима 1812 року - про неї віленці згадували із здриганням. Місто ще жило пам'яттю про похід Наполеона, про бал Олександра, про битви і загибель на зледенілих пагорбах коло Вільно всієї артилерії Наполеона - маршал Ней наказав її спалити.

Тут, у Вільно, був останній привал багатомовної армії, що згинула. Ще за Шевченка в підвалах віленських монастирів знаходили кістяки французьких вояків.

Польща хвилювалася. Адам Міцкевич нудився в золоченій тюремній клітці - в літературних салонах ненависного йому Петербурга. Молодь зачитувалася його «Конрадом Валенродом». Повільно, але невблаганно наближалося польське повстання.

Але хлопчик Тарас нічого не знав про це - тільки набагато пізніше він вивчив польську мову і вперше прочитав Міцкевича. Зараз він цілими днями сидів у темнуватому передпокої на конику - скрині, де зберігалося приладдя лакейского звання, чекав барського оклику, подавав Енгельгардту трубки. Замість кімнатного живописця поміщик зробив його кімнатним козачком.

У Вільно пристрасть до живопису у Тараса ще посилилася. У рідкі вільні години хлопчик тікав до міста. У Гострій Брамі, в бернардинських монастирях він бачив старовинні ікони, написані невідомими художниками пишно і театрально. У будинку Энгельгардта він розглядав портрети героїв війни дванадцятого року і суздальські образи. У Вільно хлопчик вперше полюбив архітектуру і зберіг цю пристрасть на все життя. Потім, на Україні і в Нижньому Новгороді, він замальовував старовинні будівлі, захоплювався їх пропорціями, чіткістю ліній і забутими зодчими цих будівель - здебільшого «простими селянами-холопами».

У Вільно Шевченко пізнав перше кохання. Воно було невдале, як і всі його захоплення. Все життя він прожив одинаком.

Про це перше кохання Шевченка ми знаємо мало. Він покохав дівчину-польку. Зустрів він її в одному з вільненських костьолів. Костьоли завжди були місцем зустрічей, поглядів, швидкоплинних і незрозумілих знайомств.

Дівчина була «вільна». Тарас був холопом. У цьому одному вже полягала безвихідь його першого кохання.

У хоромах поміщика Тарас вперше зрозумів, який він принижений. У нього з'явилася ясна думка про необхідність звільнення холопів. Думка ця зростала, міцніла, гартувалася протягом життя і зробила з безвісного хлопчика великого «мужицького поета» і революціонера.

 

Взимку у Вільно гриміли бали. Паркети тремтіли від танців, сяяли під стелями важкі люстри, дзвенiли шпори. Вітер від шовкових шлейфів холодив ноги старим, що дивилися на танці з крісел. Музиканти-кріпаки надривалися на хорах, видуваючи з флейт і кларнетів шалений темп мазурки.

Одного разу Енгельгардт виїхав на бал. Бал давали в день іменин Миколи. Челядь Енгельгардта могла, нарешті, відпочити - бал повинен був тривати до ранку.

Коли у великому лункому будинку всі заспокоїлися, Шевченко запалив свічку, прокрався в панські кімнати і почав перемальовувати портрет генерала Платова.

Платов їхав зимовими полями. Обабіч дороги валялися замерзлі французи. Кінь Платова гарцював, ніби позував хлопчикові.

Шевченко захопився. Свічка догорала. Ніч повільно наближалася до світанку. Шевченко не чув стукіт у двері, метушні, грізних окриків Енгельгардта. Схаменувся він тоді, коли рука пана схопила його за вухо і скинула зі стільця. Оскаженілий Енгельгардт кричав, що козачок палить всю ніч свічки і може спалити будинок і все місто. Тоді ще не стерся спогад про пожежу Москви, згорілої нібито від копійчаної свічки.

- На стайню! - кричав Енгельгардт. - Не твоя хлопська справа робити копії з цих портретів!

Вранці Шевченка відшмагали на стайні. Прочуханку він переніс, але кілька днів після неї думав про самогубство.

Через рік, коли він отримав від Енгельгардта новий удар, він думав вже не про самогубство, а про вбивство свого пана: «З ножем у панські палати я йшов, не відчуваючи землі». А через кілька років він вже кликав народ тягти на плаху першого кріпосника і поміщика всієї Росії - царя Миколу.

Кара не злякала Тараса, - він був тихий, але впертий і продовжував нишком перемальовувати портрети. Тоді Енгельгардт здався. Він вирішив зробити з Тараса свого кріпосного художника. В той час, як відомо, поміщики вважали ознакою освіченості мати дворових художників, хоча нерідко і засікали їх до смерті.

Поблизу Москви, в селі Марфіно - колишньому маєтку князя Голіцина, збереглася біля церкви могила кріпосного архітектора Білозерова. Білозеров побудував церкву у Марфіно, але відмовився, незважаючи на наказ Голіцина, поставити посеред церкви стовпи. Стовпи зіпсували б легку архітектуру. Голіцин наказав закатувати Білозерова, поховати біля стін побудованої ним церкви і вибити на могильній плиті напис про причину його смерті на повчання непокірним холопам.

Енгельгардт згодом переїхав до Варшави і віддав Шевченка в науку хитруватому австрійському портретисту Лампі.

У Лампі Шевченко провчився недовго. Закінчився 1830 рік. Готувалося повстання. Польські полки хвилювалися. Слово «повстання» вимовлялося на весь голос на міських площах і в кав'ярнях. Намісник Костянтин замкнувся у себе в Бельведері. Біля французького консульства, де розвівався триколірний прапор, стояли збуджені, екзальтовані натовпи варшав’ян.

Енгельгардт вирішив тікати. Залишатися у Польщі було небезпечно. Всю челядь він відправив у Петербург слідом за возами, навантаженими барським майном. Стояла зима. Шлях від Варшави до Петербурга Шевченко пройшов пішки.

У Петербурзі Енгельгардт віддав Шевченка в науку до «салонного живописця» Ширяєва. Ширяєв тримав малярський та скляний заклад.

Шевченко разом з іншими учнями жив у Ширяєва на горищі, носив старий тиковий халат і ходив на роботу - фарбувати стіни, розписувати стелі і вивіски.

Ширяєв був підрядником. Це була неосвічена людина, крута й груба. Про те, щоб навчитися у нього навіть самим простим прийомам живопису, годі було й думати. Шевченко, як й усі ширяєвські учні, боявся свого господаря. Ширяєв знав тільки один спосіб навчання - зуботичину.

Вечорами на горищі у Ширяєва старші учні розповідали Шевченку про окраси Петербурга, про знамениті петергофські гуляння і фонтани. Величезне місто - туманне і прямолінійне, холодне і блискуче - перший час лякало Шевченка. Різноманітність мальовничої розкоші, втіленої чи не в кожному будинку, здавалася йому казковою після лубочних картинок, які він цупив на Україні у своїх вчителів дячків. Все це треба було розглянути, вивчити, замалювати.

Одного разу влітку Шевченко втік з роботи і пішов пішки до Петергофу. У кишені його халата було кілька мідних грошей і шматок хліба.

У Петергофі Шевченко побачив причепурений натовп петербуржців, які милувалися струменями води, що летіли вгору, до вершин столітніх дерев, побачив Ширяєва з його товстою дружиною, злякався і відразу повернув назад.

Він був настільки голодний і слабкий, що фонтани не справили на нього того враження, яке він очікував. Крім того, було страшно побачити поряд з мармуровими статуями і блискучими фонтанами, поряд зі святковими кронами садів важке обличчя самодура і куркуля Ширяєва.

Ось так життя крок за кроком давало Тарасу важкі, але корисні уроки. Рабство і пишні придворні свята, тиковий халат і цупке вбрання жінок, підрядник, що урочисто крокує серед шедеврів Растреллі і Вороніхіна, - все це навертало думку до знедоленого народу.

Народ, тільки народ мав право споглядати цю красу і облагороджувати себе цим спогляданням, а не Ширяєви та Енгельгардти. Треба було навчитися високому мистецтву живопису, щоб віддати його народу, щоб картини - «найвишуканіші твори людського духу» - висіли не в залах палаців, а в народних галереях.

Ніхто не міг допомогти Шевченку у важкому мистецтві, і він почав вивчати його сам. Дорогою з роботи на ширяївське горище він заходив у Літній сад і замальовував мармурові статуї, поставлені ще за часів Єлизавети.

У Літньому саду Тарас почав писати і свої перші вірші. «Про перші мої літературні спроби, - говорив він згодом, - скажу тільки, що вони почалися в тому ж Літньому саду, у світлі безмісячні ночі. Українська сувора муза довго цуралася мого смаку, перекрученого життям у школі, в поміщицькому передпокої, на заїжджих дворах і в міських квартирах. Але коли дихання свободи повернуло моїм почуттям чистоту перших років дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, дякую їй, обняла і пригорнула мене на чужині».

Вдень малювати було ніколи. Допомагали білі ночі. Їх сутінки були світлі. Вони не приховували обриси статуй. Навпаки, в прозорому блиску ночей статуї здавалися особливо виразними на темному листі, викресленими більш чистими лініями, ніж вдень. Вдень вони були грубішими.

Шевченко сидів біля статуй і малював. Ніхто не заважав йому. Літній сад був безлюдний, мовчазний.

В одну з таких ночей викладач Академії мистецтв Сошенко проходив крізь Літній сад і побачив хлопця, який сидів на перевернутому малярному відрі перед статуєю Сатурна. Сошенко тихо підійшов. Хлопчик обернувся і щось швидко сховав за пазуху.

- Що ти тут робиш? - запитав Сошенко.

- Та нічого, - відповів розгублено хлопчик. - Я нічого не роблю такого... Йшов з роботи і зайшов в сад.

Сошенко мовчав.

- Я малюю, - прошепотів хлопчик і почервонів.

- Покажи.

Хлопчик показав художникові зім'ятий ескіз статуї Сатурна. Ескіз був дуже гарний.

Сошенко дав хлопчикові свою адресу і наказав неодмінно прийти в найближчу неділю і принести свої малюнки.

З цієї зустрічі почався перелом у житті Шевченка. Сошенко перший відкрив у Літньому саду цей «діамант у кожусі», як він називав згодом Шевченка.

Найближчої неділі Тарас прийшов до Сошенка. Художник відкрив йому двері і простягнув руку. Тарас схопив її і хотів поцілувати. Сошенко вирвав руку. Тарас злякався, кинувся геть від дверей і втік.

Сошенко був обурений «плазуванням» хлопчика. Він не знав, що Тарас - кріпак. Зопалу він не зрозумів, що заляканий хлопчик хотів поцілувати йому руку не задля того, щоб догодити, а для того, щоб подякувати - так само, як поцілував би руку дбайливого батька.

Сошенко був схвильований не менш за Тараса. Наступного дня він пішов у Літній сад, щоб відшукати хлопчика, і побачив його перед статуєю Аполлона Бельведерського. Сошенко забрав хлопчика і повів до корчми. Хлопчик був худий, блідий; було видно, що він голодує.

У корчмі Тарас розповів Сошенку своє нехитре життя. Сошенко був у розпачі: талановитий хлопчик виявився кріпаком. Не було жодної надії вирвати його в пана і зробити митцем. Тарас дивився в очі Сошенка, але художник тільки махнув рукою.

Вони мовчки вийшли з корчми. Прекрасне місто лежало навкруги, розкреслене геніальними зодчими. Здавалося, невимірна туга ховалася в продуманій класичній красі петербурзьких будівель.

Біля корчми їм стрівся відомий художник, старий Венеціанов. Сошенко розповів йому про Тараса. Венеціанов довго придивлявся до українського юнака, потім зтиха сказав Сошенку:

- Добийтеся хоча б деякого поліпшення його долі, а потім вже будемо клопотати про свободу. Все можливо на цьому світі, було б тільки непохитне бажання.

Сошенко пішов до Ширяєва. Довго він умовляв похмурого підрядника відпускати Шевченка у вільний час до нього, художника Сошенка, для навчання живопису. Ширяєв підозріло поглядав на художника і пручався. Заняття чистим живописом було, на його думку, шкідливими пустощами і нічого не могло принести кріпакові, крім нещастя. Але Сошенко наполягав, і підрядчик здався.

Після того Тарас увесь вільний час проводив у майстерні Сошенка. Тут він зустрівся з популярним у тогочасному Петербурзі Карлом Брюлловим.

Ім'я Брюллова, який нещодавно повернувся з Італії, було оточене дзвінкою славою. Петербуржці знали захоплені відгуки Вальтера Скотта про полотна Брюллова. Розповідали, що в Римі, коли Брюллов з’являвся в театрі, глядачі зустрічали його оплесками. Про Брюллова створювалися легенди. Його ставили поряд з Мікеланджело і Рафаелем. Його чудова майстерня приводила у захват виснажених художників і нужденних учнів Академії. Пушкін захоплювався Брюлловим і прохав його написати портрет дружини - Наталі Гончарової.

Схиляння перед Брюлловим легко зрозуміти. Брюллов приніс у російський живопис живу ошатність і піднесеність кольорів. Разом зі своїми полотнами він ніби цілком переніс у Росію клаптик Італії. Все на його полотнах золотилось, смаглявилось, виблискувало грайливістю, посмішкою, театральною граційністю. Брюллову заздрив навіть Кипренський.

Брюллову сподобалися малюнки Шевченка. Збулося те, про що Тарас не міг і мріяти. Один із найбільших художників Європи не тільки тримав у руках, але і щиро хвалив його «мазанину».

Брюллову сподобався Тарас - «хлопчик з некріпацьким обличчям». Він зацікавився його долею і обіцяв Сошенку подумати про неї.

Після зустрічі з Брюлловим Тарас кілька днів ходив, нічого не бачачи, не чуючи. Він безпричинно сміявся, забував про роботу, не помічав лайки Ширяєва. Сльози радості часто з’являлися у нього на очах.

Сошенко влаштував так, що Тарас почав відвідувати класи Академії мистецтв. Там він малював античні гіпси. Він усе сильніше втягувався у живопис, знайомився з волелюбними художниками, починав розуміти мову ліній і слідувати традиціям живописного мистецтва. І тим огидніше робилося для нього животіння раба, малярна робота, бруд ширяївського горища.

Брюллов розповів про долю талановитого українського юнака Жуковському і музикантові Вієльгорському. Спільно було вирішено домогтися звільнення Тараса.

Брюллов поїхав до Енгельгардта. Він повернувся від поміщика оскаженілим. «Це найбрудніша свиня, яку я коли-небудь зустрічав у житті, - сказав він Сошенку. - Завтра він обіцяв призначити ціну за Шевченка. Сходіть до нього і дізнайтеся, скільки він вимагає».

Так почався жахливий торг з Енгельгардтом за свободу Шевченка.

Сошенко не зважився сам піти до Енгельгардта. Він попросив про це Венеціанова. Сошенко гадав, що Енгельгардту буде соромно розпочинати торги з шанованим старим,  який набув загальну славу і повагу. Венеціанов охоче погодився йти до поміщика - все життя він допомагав людям, що «дійшли до ручки». Він вважав це такою ж природною для себе справою, як і писання картин.

Енгельгардт змусив старого Венеціанова більше години чекати у передпокої, серед челяді і лакеїв. Прийняв він Венеціанова брутально, пихато. Він не забажав слухати розмови про талант Шевченка і необхідність свободи для його подальшого розвитку.

- Все це нісенітниця! - сказав він Венеціанову. - Все це філантропія! Не в тому, батечку, справа.

Тоді Венеціанов, червоніючи за співрозмовника, запитав, у скільки Енгельгардт оцінює свободу Шевченка.

- Нарешті я чую гідні слова! - вигукнув Енгельгардт і почав ухильну розмова про те, що Шевченко йому потрібен, тому що він, Енгельгардт, замовляє йому портрети знайомих і навіть платить кріпосному художникові за кожен портрет рубель сріблом.

Торг тривав довго. Енгельгардт врешті-решт призначив за Шевченка викуп у дві тисячі п’ятсот рублів і не захотів поступитися жодною копійкою.

Сума на ті часи була величезна. Вона робила звільнення Шевченка майже неможливим. Венеціанов прийшов до Сошенка збентежений і сердитий.

Знову радилися Брюллов, Сошенко, Венеціанов і Жуковський і вирішили будь-що дістати ці гроші.

Шевченко страшенно хвилювався. Він задумав вбити Енгельгардта. Щоб заспокоїти його, Сошенко добився у Ширяєва відпустки для Тараса на один місяць. Але Ширяєв був не тією людиною, щоб погодитися на це дарма, - Сошенко повинен був безкоштовно написати портрет Ширяєва.

Відпустка не допомогла Шевченку. Він знав, що нема де дістати дві з половиною тисячі, що не варто думати про свободу, і з кожним днем нудився все більше. Він принишк, був пригнічений, розгублений. Думку про вбивство Енгельгардта він залишив: замість свободи це принесло б ще гіршу неволю - каторгу, Сибір.

Туга заповнювала дні. Думки плуталися, і як крижане залізо проникав у серце відчай. Тарас не витримав цієї напруги і захворів на гарячку.

Його завезли в лікарню. Гнила весна повільно долала зимову холоднечу. Бурий дим падав із труб на сквашений сніг. Лід на Неві чорнів і тріщав. Із затоки дули мокрі вітри.

Шевченко дивився з вікна лікарні, - ніяке сонце у світі, навіть сонце його рідної України, не могло б пробити товщу хмар, що волоком повзли по землі, яка змерзла. Дні, холодні, як казарма, стояли над вогким Петербургом. Шевченку здавалось, що худокостий миколаївський солдат заглядає до нього у вікно, не спускає з хворого безкровних очей, кліпає білими віями. Але за вікнами нікого не було - там падав негустий сніг.

Якось вночі грізно зітхнула і загуркотіла Нева - по річці рушив лід. А вранці в лікарню прийшов Ширяєв - тихий, збентежений, зовсім не такий, яким був колишній дебелий господар.

Він пом’яв у руці чорний картуз, сів і сказав:

- Ну, Тарас, не тримай на мене образу. Викупили тебе пани художники. Тепер ти людина вільна.

Шевченко повернувся, і губи у нього затремтіли.

Він не повірив господареві. Ширяєв зітхнув, потупцював й пішов.

Незабаром прийшов Сошенко. Шевченко сів на ліжку і запитав:

Це правда?

- Про що ти говориш, Тарасе?

- Це правда, що ви... що я... - сказав Тарас і замовк. Він боявся вимовити останнє слово - неймовірне слово «вільний».

Сошенко здогадався.

- Правда, Тарасе, - сказав Сошенко.

Шевченко впав обличчям на солом’яний лікарняний матрац і заплакав. Сошенко вийняв з кишені «вольну» і віддав її Шевченку. Той прочитав її кілька разів, поцілував і сховав під подушку.

Було це 22 квітня 1838 року.

Хвороба Тараса змусила його друзів поквапитися з пошуками грошей. Жуковський і Брюллов придумали вихід. Брюллов написав портрет Жуковського. Портрет цей був розіграний у лотерею. Лотерея дала дві з половиною тисячі рублів. Гроші негайно відвезли Енгельгардту і отримали від нього «волю» на «ревізьку душу селянина Тараса Григоровича Шевченка».

Звільнення Шевченка майже збіглося зі смертю Пушкіна. Пушкін помер лише за рік до цього. Тільки рік тому Тарас боязко увійшов, разом з притихлим натовпом, у небагату квартиру поета. Пушкін лежав у труні у передпокої. Кручені рожеві свічки горіли біля узголів’я. У квартирі стояв безлад, який зазвичай супроводжує смерть.

Великий поет нагадав Тарасу його рідних кріпаків, за якими він читав псалтир, - так само було виснажене його обличчя, так само, напевне, вперше в житті, були спокійно складені на грудях його сухі маленькі руки.

Тарас приніс із собою аркуш паперу і уламок олівця. Він сховався у кутку і почав замальовувати мертвий образ поета. Він ніяковів, здригався, коли хто-небудь зачіпав його полою важкої шуби.

Вже тоді Пушкін увійшов у життя Тараса як недосяжний друг, як найвизначніший учитель поезії.

Весна врешті решт перемогла холодну сльоту. По Неві пройшов ладозький лід. Блакитні дні підіймалися зі сходу і повільно йшли на захід, у тиху воду затоки. Золоті шпилі виблискували над галасливим, пожвавленим містом. Шевченко був вільний.

Від радості він навіть не міг малювати. Він бродив містом, світлий, усміхнений, часто виймав із кишені «волю» і перечитував її при світлі північної ночі. Потім довго стояв замислившись, дивився, як над островами зеленіє зоря. Вона здавалася йому зорею його нового, надзвичайного життя.

Тарас оселився у Сошенка і почав працювати в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Із брудного горища він перебрався в майстерню великого художника, де, як в крамниці антиквара, були зібрані пречудові речі. Кожна з них була гідна оповідань, суперечок і роздумів.

У цій майстерні Тарас вперше зрозумів принадність бесід, які грають гострою думкою, жартом, вагомим зауваженням. Тут згадували Пушкіна як нещодавнього гостя цієї майстерні. Тут під час роботи читали вголос наукові трактати, говорили про Рим, якість фарб, оповідання Гоголя, балакали про Рембрандта і античність, музику Гайдна і декабристів.

Брюллов відкрив Шевченку свою багату бібліотеку. Шевченко вбирав зміст книг, як земля вбирає раптову зливу. Він дізнався про Гете, Шиллера, старого Гомера і Вальтера Скотта. Він вивчав історію середніх віків та Греції, французьку мову, пройшов курс зоології, фізики та анатомії.

Але особливо охоче Шевченко шукав і перечитував книги з історії України. Він не забув її в тривогах і радощах останніх років. Він завжди носив у серці пам'ять про рідних кріпаків, лірників, кургани, що шумлять сивою травою.

Брюллов також любив Україну. Тарас довго розповідав йому про захисника сільської бідноти - Кармелюка, пісні і свята, про терплячий працелюбний народ, загнаний Катериною в кріпосне ярмо.

Іноді Брюллов брав Шевченка із собою в Ермітаж або на заміські прогулянки. Одного разу вони їздили на пароплаві в Петергоф. Тепер Шевченко не був голодний. Петергоф постав перед ним зовсім іншим, ніж першого разу. Він відчув красу цих садів, де в глибині алей шумлять балтійські хвилі, де морський вітер покриває брижами ставки і з мармурових статуй ллються по сходах, покритих мулом та бронзою, прозорі водоспади.

Ці прогулянки були святами для Шевченка. Брюллов читав учням лекції про те, як зображати воду, небо, дерева і трави. Шевченко все більше прив’язувався до свого вчителя. Шанобливе, майже набожне ставлення до Брюллова він зберіг надовго. Шевченко був непохитний в уподобаннях. Він вибачав Брюллову все. Коли через багато років він дізнався про скнарість Брюллова, то намагався переконати себе, що ця риса є тільки «випадковою гримасою генія».

 

Роки навчання в Академії мистецтв були найлегшим часом у житті Шевченка.

Він оселився в мансарді з товаришами по Академії: Михайловим і Штернбергом. Дні проходили у відвідуванні академічних класів, в роботі і читанні. Шевченко любив слухати читання під час роботи і сам любив читати вголос товаришам.

Поступово зав’язувалися знайомства з передовими людьми свого часу та з українцями, що жили в Петербурзі, - письменником Гребінкою, відомим математиком Остроградським.

Вперше Тарас почав слухати музику Бетховена, Гайдна, Моцарта. Музику він любив. Вона завжди нагадувала йому про Україну. Із найтонших і найрізноманітніших мелодій виникав образ рідної співучої країни. Шевченко сумував за нею. Напади цієї туги набирали часом ознак хвороби, і в ці хвилини Шевченко писав на клаптиках паперу перші свої українські вірші. Поезія вже боролася у ньому із захопленням живописом. Поезія вже стала його «дивним, невгамовним покликанням». Тоді ж він написав свої славетні «Думи»:

 

Думи мої, думи мої,  

Квіти мої, діти!  

Виростав вас, доглядав вас,-  

Де ж мені вас діти?  

В Україну ідіть, діти!  

В нашу Україну,  

Попідтинню, сиротами,  

А я - тут загину.  

Там найдете щире серце  

І слово ласкаве,  

Там найдете щиру правду,  

А ще, може, й славу...  

Привітай же, моя ненько,  

Моя Україно,  

Моїх діток нерозумних,  

Як свою дитину. 

 

Життя йшло легко, незважаючи на відсутність грошей. Коли перепадав зайвий карбованець, приятелі бігли в трактир «Рим» на Василівському острові і замовляли соковиті біфштекси. Одного разу вони вкрали живого гусака у доглядача Академії. Гусака зварили в самоварі і з’їли, а крила його подарували художникові Петровському. Петровський писав конкурсну картину «Агарь у пустелі». Йому потрібні були крила будь-якої великої птиці, як зразок для крил янгола, що утішає Агарь. За свою «Агарь» Петровський отримав закордонне відрядження. Шевченко зі сміхом розповідав усім, як гусячі крила принесли щастя художнику.

У своїх малярських роботах Шевченко почав поступово відходити від академічності і псевдокласичного трактування образів до зрозумілого та простого реалізму. Характерно, що один із академічних етюдів Шевченка зображує хлопчика-жебрака, який ділиться милостинею з бродячою собакою. Це була данина художника своєму дитинству.

Шевченко отримав від Академії дві срібні медалі за свої роботи, але ці роботи його вже не тішили. Він захопився акварельним портретом. У цій царині вчителем Шевченка був портретист Соколов. Тарасу подобалися його прозорі фарби, витонченість малюнка.

Портрети роботи Шевченка незабаром стали славитися в Петербурзі. Посипалися замовлення. Злидні закінчилися. Шевченко став годувальником цілої юрби молодих художників-українців. Він почав добре одягатися, бувати в театрах. Це викликало жорстокі докори його наставника Сошенка. Він обурювався «безладним життям» Тараса. «Ми - плебеї, - говорив Сошенко, - і вести легковажне життя нам з тобою не годиться».

Однак нічого дивного в такій поведінці Шевченка не було. Він залишався в ті роки ще справжньою дитиною. Куплений ним плащ, що не промокає, здавався йому чимось незвичайним. Він пишався ним і захопленно показував знайомим. Його, колишнього пастуха, який пам́́’ятав діряві, наскрізь промоклі свитки, тішило, що якісь дотепні люди вигадали матерію, яка і в дощ залишається сухою. Нетривале захоплення Шевченка зовнішньою стороною петербурзького життя було природним для юнака, який тільки-но вирвався з убогості.

Залишаючись наодинці з собою в запиленій кімнаті, заваленій розпочатими полотнами, Шевченко до сліз сумував за Україною, і всі думи, вся пристрасть, вся любов його були далекі від Петербурга, були зі своїм знедоленим народом. Залишаючись на одині у своїй комірці, Тарас писав вірші про батьківщину. Над нею «орел чорний сторожем літає, кобзарі о ній народу пісні розпівають». Про вірші ці ніхто не знав і, може бути, ще довго б не дізнався, якби не випадок. Стався він наприкінці 1839 року.

Шевченко писав портрет полтавського поміщика Мартоса. Мартос приходив позувати Шевченку. Одного разу Мартос помітив на підлозі кімнати списаний клаптик паперу. Він підняв його - і прочитав українські вірші, які вразили Мартоса чіткістю мови, співучістю, скорботою про долю України. Це був уривок «Тарасової ночі».

- Що це? - запитав Мартос. - Чиї це вірші?

- Мої, - неохоче відповів Шевченко. - Так... Пустощі. Коли погано робиться на серці, я починаю псувати папір. У мене їх багато, таких віршів.

Шевченко витягнув з-під ліжка кошик, доверху набитий вирваними зім’ятими листами, списаними великими неслухняними літерами.

- Ось усе моє добро, - сказав. - Тут сам чорт лапу зламає.

Мартос почав розбирати рукописи. Шевченко дивився на нього з подивом. Рукописи були в такому безладі, що Мартос не міг в них розібратися. Він узяв їх із собою, щоб удома впорядкувати, і пішов.

Але він пішов не додому, а до українського письменника Гребінки. Вони удвох розібрали рукописи, прочитали їх і довго мовчали. Вони були вражені. Вони вперше дізналися про існування великого народного поета, чиї вірші були настільки невіддільні від страждань і думок народних, що навіть не вірилося, що вони написані однією людиною, а не створені всім народом протягом багатьох років на шляхах, на полях України.

 

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують,

А над дітьми козацькими

Поганці панують!

 

Наступного дня Мартос знову прийшов до Тараса позувати для портрета. Тарас мовчав. Мовчав і Мартос. Він чекав, коли Тарас запитає про вірші. Але Тарас був похмурий, працював із запалом і не казав ані слова. Нарешті Мартос не витримав.

- Я прочитав ваші вірші, Тарасе Григоровичу, - сказав він.

Шевченко мовчав.

- Чудові вірші! Їх треба негайно надрукувати.

Шевченко злякався.

- Що ви! - заговорив він швидко і раздратовано. - Які це вірші! Засміють мене за ці вірші, а то, мабуть, і поб’ють поети.

Насилу Мартосу вдалося добитися від Шевченка дозволу надрукувати вірші окремою книгою. Вона була названа «Кобзар» і вийшла у світ у лютому 1840 року. Незабаром вийшли окремими книжками і дві чудові поеми Шевченка «Катерина» і «Гайдамаки».

Петербург заговорив про нового «мужицького» поета. На Україні поява «Кобзаря» справила приголомшливе враження. Його вивчали напам’ять, над ним плакали, його зберігали у скринях. Чудовим здавалося, що з північного Петербурга пролунав вільний голос колишнього раба-українця, і цей голос пролунав по всій країні як плач за убогими, як заклик до звільнення від рабства.

Тоді Тарас ще не знав, що «своїми віршами він сам собі кує кайдани». Дізнався про це він через кілька років, у Петропавлівській фортеці. Із часу виходу «Кобзаря» Третє відділення вже таємно стежило за поетом.

Влітку 1843 року нарешті збулася мрія Тараса. Він повернувся до себе на Україну прославленим поетом і художником.

Поїздка була пов’язана з друком великого художнього альбому «Мальовнича Україна». В альбом мали входити замальовки українських пейзажів, старих міст, побуту, картин з історії України, написаних і вигравіруваних особисто Шевченком. Текст до гравюр повинні були писати відомий історик Бодянський і український письменник Куліш.

Україна зустріла Тараса ласкаво, але незабаром вже завдала удару його юнацьким уявленням про батьківщину. Усі українці були однаково приємні Шевченку на віддалі, як приємною була і сама Україна. Шевченко думав, що єдине її нещастя полягало в поневоленні царським самодержавством. Варто було скинути гніт царської Росії - і відразу відродяться колишні вільність і слава, мирна праця розквітне на чорноземних ланах, і пісні поллються від краю до краю степів.

На Україні Шевченко був бажаним гостем - і в хатах кріпаків, і в садибах поміщиків-українців. Але як тільки Тарас переступив поріг першого ж панського будинку, він зрозумів, що він кріпак, хоч і носить у кишені «волю». Його залюбки запрошували, але часом давали відчути, що він - колишній холоп і йому не до снаги зрівнятися зі шляхтою і дворянством. Шевченко не міг дивитися в очі козачкам, що подавали трубки, челяді, яка знімала шапки перед ним, столичним вельможею.

Він був кісткою від кістки цих холопів, він був поетом бідняцької України. Ненависть до поміщиків, до панів, незалежно від того, хто вони - українці, поляки чи росіяни, - увійшла тоді в його серце і міцніла з кожним роком.

Він різко порвав знайомство з поміщиками. У відповідь на це один з поміщиків, Лукашевич, надіслав йому листа. «Таких мужиків і йолопiв, як ти, - писав Лукашевич Шевченку, - у мене триста душ».

Одного разу Шевченко гостював у полтавського поміщика, «віршомаза» Родзянко, який товаришував навіть деякий час із Пушкіним. Незважаючи на уявну дружбу з Пушкіним, Родзянко написав на нього донос у віршах в той час, коли Пушкін знаходився у засланні. Пушкін, попереджений друзями, не міг цьому повірити. «Донос на людину заслану є остання ступінь оскаженіння та підступності», - писав Пушкін. Він гадав, що на це не здатен навіть Родзянко.

У будинку Родзянка Шевченко побачив, як дворецький вдарив по обличчю дворового хлопчика. Шевченко вночі пішов з дому Родзянка, виїхав у Миргород і більше з Родзянком не зустрічався.

Була одна тільки поміщицька родина, з якою Шевченко мирився, - освічена і гуманна родина князя Рєпніна.

Дочка Рєпніна, Варвара, екзальтована, поривчаста жінка, покохала Шевченка. Варвара була вихована у відразі до кріпосного права. Її прихильність до Шевченка - колишнього кріпака, теперішнього різночинця і талановитого поета - була безмежною. Вона довела це почуття до смішного. Кожна випита Шевченком чарка горілки, кожен вільний жарт здавалися їй негідними генія і примушували щиро і довго страждати. Про свою любов вона не сказала Шевченку ні слова. Це було безмовне, але самовіддане кохання.

Коли Шевченко перебував у засланні, Варвара Рєпніна наполегливо клопотала про його звільнення. Вона припинила клопоти тільки після брутальної загрози з боку Третього відділення піддати за це переслідуванням усю її родину.

Від ідилічних мрій про патріархальну Україну Шевченко різко перейшов до думок про звільнення народу від влади царя і панів. Він зрозумів, що єдиний шлях до цього - повстання. Він знав, що його слова про долю українських поміщиків, про те, що «кров їх дітей поллється в далеке море сотнею річок», стануть словами пророчими.

 

Ви — розбійники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде.

Тяжке лихо!..

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

 

Другий раз Шевченко приїхав на Україну з Петербурга після закінчення Академії мистецтв - навесні 1844 року.

Весна стояла дружна, туманна. Водопілля затримало Шевченка в дорозі. Є щось величне в розливах російських річок. Вони наповнюють повітря вкрай занедбаних куточків землі блиском води, що відбиває весняне небо. Блиском, схожим на блиск дрібних морів, що впритул підступили до порогу курних хат, до голих березових гаїв. Шевченка не брала досада за затримку в дорозі. Він оселився в Києві, відразу ж був оточений українською молоддю, але жив у Києві мало. Він об’їздив усю Україну. Шевченко почав працювати в археологічній комісії і за її дорученням замальовував пам’ятники старовини, що збереглися в Україні. Це дало йому чудове знання країни.

Він побував на Поділлі, Волині і Полтавщині, у багатьох місцях біля Києва, у Чернігові, Ніжині та Чигирині. Він напружено працював як художник, але ще більше як поет. У цей час ним була написана поема про Яна Гуса і багато віршів.

Одного разу під час своїх поневірянь Шевченко потрапив на ярмарок у місто Ромни. Тут він побачив справжню гоголівську Україну.

Над Ромнами стояла непроглядна дрібна курява. На ярмарок пригнали величезні табуни коней, і з’їхалися з усієї Росії кавалерійські ремонтери купувати коней для армії. Коней ганяли на корді перед покупцями. Несамовито кричали цигани. Лудильщики били в мідні тази.

На ярмарковому балагані виступав відомий український актор Соленик. Це був видатний актор, рівний за хистом Щепкіну, але помер він молодим. Шевченко вважав його актором навіть більшої за Щепкіна майстерності. Зі Щепкіним на той час Шевченко познайомився і подружився.

Виступ Соленика перед ярмарковим гармидером Шевченко сприйняв як приниження театрального мистецтва.

У той же вечір на ярмарку виступав хор московських циган. Вони хвацько співали «Гірські вершини»:

 

«Не пылит дорога,

Не дрожат листы…

Подожди немного -

Отдохнешь и ты!»

 

П’яні ремонтери ревли від захоплення і кидали в циганок зім’ятими кредитками. Шевченко пішов оскаженілий.

«Чи думав великий німецький поет, - писав про це Шевченко, - а за ним і наш великий Лермонтов, що їх глибоко поетичні вірші будуть огидно-дико проспівані п'яними циганками перед збіговиськом ще більш п’яних ремонтерів? Їм і уві сні не снилася ця брудна пародія».

Під час поневірянь Україною Шевченко багато часу проводив серед кріпосних селян. Ночами по темних хатах збиралися рідні його «гречкосії» і в безнадії скаржилися на пригноблення, на образи, на жорстокість панів і шляхтичів. Для поміщиків і шляхтичів, які жирували в Українї, «гречкосії» були тільки «бидлом» - робочою худобою. Гнів охоплював Шевченка - великий, нещадний гнів поета, трибуна, революціонера. Цей гнів додав його віршам характер безжальних проклять.

Так, він кляв цей барський «смердючий» світ, кляв царя, всіх зрадників і ґвалтівників.

 

А сльоз, а кров!? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки – море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям.

 

Шевченко був «вільний». Його вільне слово звучало по всій Україні, його вірші читали пошепки, але цей шепіт гримів в серцях як набатний дзвін, від нього закипали сльози на очах і холонули руки.

- Що робити, Тарасе? - питали змучені кріпаки. - Ось ти вийшов в люди - дай раду, відкрий очі, навчи, як домогтися правди.

Шевченко у той час уже знав, що робити. Скинути царя і поміщиків. Взяти землю. Він відкрито закликав до цього селян. Він писав про це. Його «археологічні прогулянки» Україною перетворювалися в пристрасні агітаційні подорожі. Всюди, де був Тарас, підсилювався селянський гнів, розпалялося обурення. Він підіймав у задавлених рабством душах  кріпаків крижі людської гідності й свідомості.

У цей час у Києві навколо історика Костомарова зібрався гурток ліберальної української молоді. Молодь ця ставилася вороже до кріпосного права і вважала, що воно може бути знищене за допомогою особистого «каяття» поміщиків. Залишалося тільки надихнути на звільнення селян кращих із поміщиків, і зробити це за рахунок впливу на них науки і поезії.

Поступово гурток навколо Костомарова ріс і перетворився, нарешті, в таємне товариство, назване Кирило-Мефодіївським братством. Спільнотники мріяли про політичне об’єднання слов’ян і знищення «рабства і будь-якого гноблення нижчих класів». Державний лад слов’янських країн члени товариства уявляли собі у вигляді Слов’янських Сполучених Штатів.

Костомаров схилявся перед поезією Шевченка. За його словами, «Тарасова муза прорвала якесь підземне склепіння, що було кілька століть замкнене на багато засувів, запечатане багатьма печатками».

Костомаров залучив до братства Тараса Шевченка, не дивлячись на те, що Шевченко не поділяв у своїх політичних поглядах тієї часткової ліберальної теорії, яку воно сповідувало. Шлях Шевченка був шляхом революційної боротьби, шляхом знищення царської і поміщицької влади. Шевченко знав, що революція буде нещадною і кривавою. Але він приєднався до Кирилло-Мефодіївського товариства, тому що навколо нього все ж об’єдналися передові люди України.

Братство не було досвідченим у конспірації. У його осередок проник зрадник - студент Попов. Він виказав членів братства владі, і воно було розгромлене. Костомарова та інших достойників було арештовано.

Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року, коли він повертався з Чернігова до Києва і переправлявся поромом через Дніпро.

Участь Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві була для уряду, як з'ясувалося згодом, тільки зручним приводом для арешту. Третє відділення давно мало підозри щодо «зухвалих» віршів Шевченка, які передавались з рук у руки, та про його агітацію серед кріпаків.

Сімнадцятого квітня Шевченко був під конвоєм доставлений до Петербурга і ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Почалося слідство.

На допиті у Третьому відділенні на питання: «Які події стали причиною нахабства, через яке ви писали найзухваліші вірші проти государя імператора?» - Шевченко відповів: «Повернувшись до Малоросії, я побачив убогість і жахливе пригнічення селян поміщиками, посесорами і шляхтичами. І все це робилося і робиться ім'ям государя і уряду».

Слідство закінчилось швидко. Результати його були несподівані. Шеф жандармів Орлов доповів Миколі, що справа Кирило-Мефодіївського братства роздута. Вироки були дуже м’якими для тодішнього режиму. Мабуть, уряд знав ціну розмовам палких юнаків про моральне перевиховання кріпосників. Костомаров отримав тільки рік в’язниці. Майже всі обвинувачені були звільнені. Тільки один Шевченко був засуджений на заслання рядовим солдатом у Оренбурзький батальйон «з правом вислуги», тобто на невизначений час, майже на довічну каторгу.

У своїй доповіді царю Орлов сказав відверто: «Шевченко не належав до братства, але він винен за свої власні окремі вчинки».

Микола мстився Шевченку за ненависть поета до царів. Микола розумів, що «мужицька» поезія Шевченка була у багато разів страшнішою для монархії, ніж ліберальні балачки юнаків з Кирило-Мефодіїєвського братства.

На вироці про заслання Шевченка Микола написав слова, що вразили навіть жандармів: «Під суворий нагляд, заборонивши писати і малювати». Це була цивільна страта для Шевченка. Художникові зв’язали руки, поетові заткнули рот і кинули його в каторжне життя далекого гарнізону.

Другого червня Шевченко виїхав у супроводі жандармів до Оренбурга. Величезний шлях у дві тисячі кілометрів жандарми проскакали за дев’ять днів.

Шевченко був відправлений таємно. Ніхто не знав, куди було заслано поета. Перший час Петербургом ходили чутки, що його відвезли на Аландські острови і там повісили.

З Оренбурга Шевченка відправили в Орську фортецю, в п’ятий лінійний батальйон.

Якщо б Шевченку бракувало мужності і волі, якби він не «мав міцну статуру», як було зазначено навіть у вироку про заслання, він не витримав би десятирічної каторжної туги.

Важкість цієї туги неможливо передати словами. Навіть російській мові не вистачає цих слів, - а кому, як не російському народу, була знайома тюремна кайданова туга! Із давніх часів до самого початку двадцятого століття, аж до революції, народ цей пропадав на каторгах, крокував смурними «владимирками» і нудився на вошивих етапах. Але за чорними сибірськими ночами, за мороком і пилом азіатських степів цей великий змордований народ бачив правду, немов лазурний світанок удалині.

І Шевченко думав у засланні про те, щоб «сонце правди хоч крізь сон побачити», щоб «хоч би ще раз подивитись на свій народ».

Мертвий степ оточував Орськ з усіх боків, тьмяний степ, звідки зрідка приходили в місто юрби кочівників вимінювати верблюжу вовну на горілку і махорку. Кочівники називали Орськ «злою фортецею».

Перші люди, яких Шевченко побачив, в’їжджаючи до Орська, були колодники з випаленим чорним тавром на лобі.

Шевченка відвели в казарму. Від неї тхнуло застарілим кислим смородом. Ротний командир оглянув поета і пригрозив йому різками, якщо він не буде «хвацько служити государю» і виконувати за всією формою багнетні вправи. Але до кінця солдатського життя Шевченко так і не вивчив жодної багнетної вправи.

Казарма зустріла поета байдуже. Люди тупіли тут роками. Здавалося, їх ніщо не займало, крім їжі, сну, горілки і картярства.

Командири твердо слідували аракчеєвському правилу: «Сотню людей забий - одного навчи». Це була, за словами Шевченка, «корчмарська погань, прикрита офіцерським одностроєм».

Кожного дня з місяця в місяць Шевченко вставав на зорі, чистив чоботи, фабрив вуса і виходив на казармений плац навчатися крокуванню, вправлятися з рушницею, колоти опудала і засвоювати «словесність» - найбільш тупоголове породження миколаївської армії.

Унтери зловтішно стежили за тим, аби поет нічого не писав і не смів навіть брати до рук олівця.

«Стань струнко!» - цей крик переслідував поета з ранку до ночі. Але і ніч не давала спокою. Вночі солдати чубилися в казармі за вкрадені онучі і дрібку тютюну, без кінця сперечалися, кого в якій роті пороли або будуть пороти завтра, або розганяли тугу - рвали всією долонею струни балалайок. Старослуживі міцно трималися за вироблені роками інтереси - заздрість до зайвої мірки капусняка, мрії про лазарет. Коли Шевченко захворів на цингу і ліг в лазарет, уся рота жорстоко заздрила йому. Хвороба була прихованою мрією кожного солдата.

Пили всі: офіцери, солдати, все населення нікому не потрібного Орська. Пили жорстоко, тупо; заливали горілкою, заглушали непотрібними піснями і розповідями казармову тугу.

В Оренбурзі у Шевченка знайшлися друзі. Одним із них був чиновник Михайло Лазаревський. Він усіляко намагався полегшити долю поета, але це було неможливо.

Єдиним засобом спекатися хоча б на незначий час від муштри, від скотського побуту казарми, безглуздим, але єдиним шляхом, було «частування» офіцерів. Від кожного пригощання горілкою офіцери добрішали, дивилися крізь пальці на відсутність Шевченка і не вимагали від нього хвацької виправки - до неї він був зовсім неспроможний.

Під час перепочинку Шевченко йшов у степ, за місто, або на берег глинястого каламутного Уралу, діставав із-за халяви чобота - солдатської «халяви», маленький пошарпаний нотатник і записував до нього вірші.

Це були короткі вірші про самотність, про різнобарвні веселки, що п́’ють там, на далекій рідній Україні, дніпровську воду, про немилосердну бідняцьку долю. Часом все минуле – Україна, і Петербург, і милі серцю друзі, і Академія мистецтв - здавалося оманою, яку навіяла степова сон-трава.

Але ці короткі перерви були куплені важкою ціною - Шевченко повинен був пити разом з тими, кого він пригощав. Так належало за традицією випивак. Порушення цієї традиції вело до жорстоких переслідувань. Так і сталося згодом, коли Шевченко був переведений до Новопетрівського укріплення. Інженерний офіцер Кампіоні затягнув Шевченка до себе в офіцерський флігель, де пиячили офіцери. Вони лежали в самих сорочках на кошмі і тягнули по черзі сивуху із піввідерного бутля. Шевченка теж хотіли напоїти сивухою, але він вирвався і вийшов. Кампіоні вискочив слідом за ним із відчайдушним криком, що він, рядовий Шевченко, образив офіцера. Шевченко був арештований. Наступного дня Кампіоні подав рапорт коменданту на Шевченка, де написав, що той образив його дією, і тому слід розпочати слідство.

Було це в 1857 році, напередодні звільнення Шевченка, коли з Петербурга прийшла звістка про «помилування». За тодішнім порядком справа загрожувала новим терміном. Комендант порадив Шевченку єдиний вихід - вибачитися перед Кампіоні і вмовити його взяти рапорт назад. На карту ставилося все подальше життя, і Шевченко не витримав: надів солдатський мундир і пішов до Кампіоні. Він довго чекав перед дверима. Потім Кампіоні впустив Шевченка в кімнату, позбиткувався над ним і нарешті погодився взяти рапорт назад за чверть сивухи.

Так, серед відчаю, сивухи, безвісності пройшов рік в Орську. Друзі нічого не писали. Вони не скоро дізналися, куди заслали Шевченка. Перші листи він отримав від Варвари Репніної і від свого українського друга Лізогуба. Репніна надіслала Тарасу книги, а Лизогуб - ящик з фарбами. Це був сумний подарунок. Лізогуб не знав наказу Миколи, який забороняв Шевченку малювати.

 

Навесні 1848 року освічений моряк лейтенант Бутаков приїхав до Оренбурзького краю, щоб зробити докладний опис берегів Аральського моря.

Від Михайла Лазаревського Бутаков дізнався про долю поета і наполіг, щоб Шевченка було включено до складу Аральської експедиції. Бутакову був потрібен художник для замальовки берегів Аральського моря. Шевченко дуже зрадів цьому призначенню і відразу ж виїхав з Орська до Оренбурга.

Експедиція пройшла на верблюдах від Оренбурга до берегів Аральського моря, побудувала дві шхуни і вийшла в плавання. Шевченко був приписаний до шхуни «Костянтин». Він жив в одній каюті з офіцерами і засланим солдатом, геологом Вернером.

Плавання по Аралу було для Шевченка коротким відпочинком. Аральське море, ніби живе срібло, обмежене піщаними берегами; одноманітні дні, сама суть роботи, пов’язаної з проміром глибин, з дослідженням незаселених островів, з довгими стоянками в тихих, позбавлених життя бухтах - все це дозволяло хоч тимчасово забути казарму.

Експедиція закінчила літні роботи та зазимувала у глухому форті Кос-Арал.

Зимівля була важкою. Шуміли холодні вітри, день і ніч тріщали сухі очерети. Не було ні книг, ні листів. Пошта в Кос-Арал приходила один раз на шість місяців.

Шевченко знову перехворів на цингу. У нього почалося безсоння. Через багато років, при спогадах про ночі в Кос-Аралі, у нього, за власним визнанням, мліло серце. А тут ще дратували козаки-старовіри, що несли в Кос-Аралі сторожову службу. Вони прийняли Шевченка за попа-розкольника на засланні і надокучали поетові своїм шанобливим ставленням.

Але найгіршим було безсоння. Туманний місяць піднімався над Голодним степом, - там лежали невідомі країни, звідки Сир-Дар́ я несла каламутну і мертву воду.

Шевченко виходив ночами на палубу і тихо, щоб не чув капітан, співав улюблені українські пісні - нудився, згадував про Україну. Слухав ці пісні тільки вахтовий матрос. А співав Шевченко чудово. Деякі з його сучасників кажуть, що талант Шевченка нібито найяскравіше виявлявся не в його віршах і картинах, а в співі старовинних запорізьких пісень.

Тріщали очерети, холодна ніч простягалась понад світом, і самотність каменем лежала на серці. Іноді у такі ночі великий поет і замуштрований москаль, передчасно постарілий від каторжних мордувань, плакав, сидячи на палубі шхуни, і витирав очі рукавом колкої шинелі. Оплакував свою недолю, любих друзів, занедбанність та безпорадність серед байдужих, державних людей, що його оточували. У засланні він згадав про матір:

 

Добре, мамо,

Що ти зараннє спать лягла,

А то б ти бога прокляла

За мій талан…

 

Нікому не було діла до Шевченка. Кожен ніс на душі свою турботу, кожен думав про покинуту родину. Один тільки лейтенант Бутаков був спокійний - його рятувала витримка дослідника.

У Кос-Аралі Шевченко написав за зиму багато віршів і поем. Його гнів на царя і панщину ще більше зміцнів, ще посилився в засланні:

 

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських!

 

Навесні експедиція закінчила опис аральских берегів, повернулася до Оренбурга і зайнялася розроблянням отриманих матеріалів. Бутаков повідомив начальству, що Шевченко не може бути повернений в свою частину, доки не закінчить обробки «мальовничих краєвидів Аралу».

Шевченко залишився в Оренбурзі. Освічений і гуманний офіцер капітан Герн поселив його в себе і відвів під житло і майстерню поета флігель у саду. Шевченко зняв осоружну солдатську форму, ходив у цивільному одязі, багато писав і малював. Керуючий краєм генерал Обручев замовив йому портрет своєї дружини.

Після звіту про блискучу роботу Аральської експедиції генерал Обручев видав Шевченку в нагороду... п’ять рублів сріблом. Начальник Окремого Оренбурзького корпусу генерал Перовський порушив у Петербурзі клопотання про присвоєння Шевченку чина унтер-офіцера і надання йому дозволу малювати. Петербург відмовив. Петербург висловив незадоволення тим, що, незважаючи на наказ Миколи, Шевченку було дозволено займатися в експедиції замальовками. Лейтенанта Бутакова було узято під таємний нагляд поліції.

В Оренбурзі Шевченко зблизився з поляками, засланими за повстання 1830 року. Серед них був розжалуваний у солдати польський офіцер Сераковський. Він провів кілька років в гарнізонах на березі Сир-Дар́ ї, бачив щоденні екзекуції солдат, і у нього виникла ідея - їй він віддав усе життя - домогтися скасування тілесних покарань у російській армії. Після смерті Миколи Сераковський був помилуваний, виїхав до Петербурга, служив офіцером в Головному штабі та наполегливо добивався знищення шпицрутенів, різок, побиття палицями, заковування у колодки.

Коли в 1863 році почалося друге польське повстання, Сераковський примкнув до нього, був схоплений і страчений за наказом Муравйова. Про Сераковського, як про мужню і шляхетну людину, захоплену ідеями соціалізму, писали Герцен і Чернишевський. В Оренбурзі жити стало трохи легше. Шевченко знав, що в столиці друзі клопочуть про нього, що на прохання добряка Лазаревського генерал Обручев погодився відправити Шевченка не в Орськ, а разом з Вернером на півострів Мангишлак, у гори Каратау для пошуків кам’яного вугілля. Це вже обіцяло певну незалежність, відсовувало все далі «смердючу» казарму в Орську.

Але трапилась зрада. Такий собі прапорщик Ісаєв доніс генералу Обручеву, що Шевченко ходить у штатському і, всупереч царському наказу, пише вірші і малює картини. Обручев це чудово знав, - адже ніхто інший, як Шевченко, малював портрет його дружини, але раз донос був отриманий, йому, за правилами, треба було дати хід. У Шевченка був проведений обшук. Знайшли «партикулярне вбрання», зошити з віршами, альбоми з малюнками і книги Шекспіра, Пушкіна й Лермонтова.

 

Полетіли термінові донесення до Петербурга. Петербург розпорядився рядового Шевченка тримати під арештом і втовкмачити йому, щоб надалі він не наважувався порушувати наказ Миколи. Але завзяття місцевої військової влади випередило Петербург. Шевченко був посаджений у в’язницю - вже не за малювання і не за вірші, а за те, що з’являвся на вулицях у цивільному одязі.

Більше півроку він просидів у в’язницях Оренбурга, Орська і Уральська і був нарешті, восени 1850 року, висланий у Новопетрівське укріплення, на півострів Мангишлак, на східний безплідний берег Каспійського моря. Це було місце, яке мало у бувалих миколаївських солдат назву «могили» і «смердючого пекла».

Заслання на Мангишлак значило те ж саме, що смерть. Про людину, загнану в цю пустелю, геть чисто забували. Він існував тільки в пожовклих від часу списках. Ці списки валялися у розсохлих шафах глухих військових канцелярій. П’яні писарі крутили з них цигарки, і в сизому чаді махорки зникала часом сама пам’ять про засланця. Якщо Петербург запитував за нього, то проходили місяці, доки паперові сліди засланця відшукувалися по канцеляріях.

Орськ і Арал були тільки початком заслання. Справжня каторга почалася на Мангишлаці.

Ротний Потапов - червонопикий, неохайний, безперервно гикаючий сивухою, - придумав простий засіб, щоб отруїти існування Шевченку. Він не кричав, не садив поета до «курника» - на гауптвахту, а настирливо чіплявся до дрібниць.

До Шевченка був приставлений дядько-москаль. Він стежив, щоб у Шевченка не було ні пер, ні олівців, ні чорнил, ні паперу. Кожен раз, коли Шевченко виходив з казарми, його обшукували, примушували знімати чоботи. Начальству було відомо, що в Орську поет ховав вірші за халяву чобіт.

Мангишлак - глинястий, вигорілий від сонця півострів, оточений обмілілим морем. На сході, за солончаками, піднімаються гори Кара-тау. Вони, ніби сухий людський мозок - величезні куполи з піщаника, перериті зморшками.

На цьому клаптику землі було збудовано Новопетрівське укріплення - найнудніше місце у всій тодішній Російської імперії.

Зрідка приходив із Гур'єва вітрильник з поштою, і ще рідше - колісний пароплав з Астрахані. Два три рази на кілька років заходив старий маленький крейсер, і морські офіцери - «неуки і брехуни», за словами Шевченка, - бавилися тим, що розповідали здичавілим мешканцям форту усіякі страхіття: днями, мовляв, приїде корпусний командир, віддасть під суд за пияцтво офіцерів і перепоре до ладу усіх засланих солдатів.

Москалі в Новопетрівському були інші, ніж в Орську. В Орську більшість була старослуживих, узятих в армію рекрутами на двадцять п’ять років. А тут було багато хлопців, яких відправили в армію власні батьки за «погану вдачу» (цей захід широко застосовувався в поміщицькому побуті), і колишніх офіцерів, розжалуваних у москалі за кримінальщину - «загинання» кутів у картежній грі, злодійство, продаж державного майна.

Платню офіцерам і солдатам привозив пароплав з Астрахані. Його чекали з нетерпінням цілими місяцями тільки для того, щоб, отримавши мішки з грошима і роздавши гроші по руках, почати «гомеричну» пиятику.

Гроші гамузом відсилалися маркитанту або «спиртоміру» - цілувальнику винної крамниці Зигмонтовському. Денщики притягали пляшки з горілкою. В офіцерські флігелі викликали з казарм співаків, і починалося пияцтво. Воно тривало кілька днів і закінчувалось зазвичай кривавою бійкою.

Але в пияцтві дотримувався певний порядок. Солдатам платню видавали не раніше, ніж кінчали пити офіцери. У цьому позначалася «мудрість» начальства. Солдати пили в другу чергу, коли офіцери вже встигали проспатися, і таким чином форт не залишався кинутим на поталу вщерть п’яній юрбі.

Пили і взимку і влітку - у задушливій спекоті, до употівання, пили до білих чортів.

Засланці-солдати легко могли б утекти з укріплення під час офіцерських пиятик, але бігти було нікуди. Навколо розкинулася вбивча пустеля, така гола пустеля, що «ні на чому було навіть повіситися», як гірко жартував Шевченко.

Населення Новопетрівського складалося з москалів, а це був «найбідніший, найжалюгідніший стан у нашій вітчизні», з офіцерів - покидьків армії, і небагатьох цивільних осіб - пройдисвітів і авантюристів.

Шевченко здружився тільки з одним солдатом - служителем у лазареті, Андрієм Обеременко. Вони були земляки і, сидячи вечорами на порозі лазарету, згадували Україну і співали півголосом українські пісні.

У вільні від важких робіт і муштри години Шевченко заходив до цілувальника Зигмонтовського. Це був брехливий, неосвічений старий, що нескінченно хизувався своїм феєричним життям. Життя це суцільно складалося зі «збігу дивних обставин». Зигмонтовський був і актором, і буцімто прогримів в ролі Дмитра Донського. Під виглядом морського лейтенанта він плавав з адміралом Лазарєвим до Південного полюса, а як засідатель Одеського земського суду, приєднався до декабристів, за що і сидів ніби в одиночній камері фортеці Ізмаїл. Все, на що б не кидав мимоплинний погляд цей жвавий старий, викликало у нього спрагу до брехні. Одного разу, пригощаючи Шевченка оселедцем, він рясно поливав його прованською олією і при цьому розповідав, що під час плавання з адміралом Лазарєвим йому, Зигмонтовському, пощастило достеменно дізнатися, звідки береться ця сама оливкова олія. Кораблі Лазарєва зупинилися біля острова Прованс, що лежить між Італією і «містом Сингапуро». На цьому острові росли величезні дерева. Варто було тільки надрізати на них кору, щоб у пляшки потекла найчистіша оливкова олія.

Але серед жителів укріплення навіть Зигмонтовський і його безбарвна старенька жінка здавалися чарівними людьми, і Шевченко часто заходив до них почитати газету (Зигмонтовський отримував «Петербурзькі відомості») і послухати невинну брехню старого.

Пройшло три роки. Ротного Потапова перевели до Уфи. Замість нього був призначений ротним вояка і фронтовик капітан Косарєв. Після Потапова він здавався «янголом добра». Комендантом укріплення було призначено полковника Ускова - людину м’яку, захоплену нещодавно винайденою фотографією. Зрештою, начальником краю замість Обручева був призначений генерал Перовський - навіжена, жорстока, але заповзятлива і своєрідна людина, який пишався знайомством із Пушкіним, Гоголем і Жуковським.

Під впливом друзів Шевченка Перовський у приписі до Ускова натякнув на необхідність послаблень опальному поету. Шевченка було звільнено від важких робіт, муштри, вишколу. Перовський, коли приїхав до Петербурга, просив шефа жандармів Дубельта дозволити нарешті Шевченку малювати, але Дубельт відмовив.

Тоді Шевченко вирішив зайнятися ліпленням. Блукаючи околицями укріплення, він знайшов хорошу глину і почав ліпити з неї фігури киргизів. Усков спочатку занепокоївся, але потім вирішив, що раз ліплення не заборонено - значить, дозволено, і дивився на ці заняття Шевченка поблажливо.

Життя розраджували листи - знову почали писати друзі, - відвідини сім’ї Ускова і нечасті приїзди в укріплення людей із Росії. Ненадовго приїжджав письменник Писемський. Він потішив поета розповідями про надзвичайний успіх його віршів. Два рази приїжджали з експедицією, що вивчала рибні багатства Каспійського моря, вчений Бер і молодий вчений Данилевський. Із ними Шевченко відводив душу, але кожен раз після від’їзду цих людей його знов охоплювала туга.

Бер порадив Тарасу написати про свою долю президенту Академії мистецтв, відомому скульптору і медальєру графу Федору Толстому. Шевченко написав, але без усякої надії на допомогу Толстого, аби тільки не образити Бера.

Пустеля вартувала укріплення. Вже в одноманітності її обрію, в безплідності землі, в мутному небі ховалася величезна туга.

Вечорами Шевченко часто ходив навколо стін укріплення. Сонні хвилі набігали на береги. Перегукувалися вартові. Зоряне небо, таке ж, як і на батьківщині, виблискувало над головою, і від цього було ще гірше, ще важче на серці.

Шевченко облисів, очі його звузилися і втратили блиск, хода стала важкою і повільною. Життя немов закінчувалося, але не кінчалася каторга. Шевченко подовгу дивився на захід, де за нічною iмлою, за шумом тьмяного моря лежали блискучі від роси, квітчасті від веселок степи й небеса України. Йому снилися зморні сни, тремтливі пісні кобзарів, села, строкаті, як писанки, грім дніпровських порогів. Але наступало пробудження, і поет з гіркотою визнавав:

 

Поточене старе серце,

І очі не бачать

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю…

 

У Новопетрівському Шевченко не написав за сім років жодного вірша. Здавалося, що уява вичерпалася, пролилася, як вода на суху землю. І все частіше лють піднімалася до горла, і Шевченко проклинав страшним шаленим прокляттям ката Миколу, який прирік поета на повільну смерть у вигнанні, на гіршу страту, яку міг придумати «вінценосний фельдфебель».

У 1855 році до глухого форту дійшла втішна звістка - Микола помер. Прихована радість охопила всіх, навіть деяких офіцерів. Впав тягар, що ламав кістки всій країні.

Казали, що Микола отруївся, засмучений наслідками Кримської кампанії, і здоровезний його труп, намащений парфумами і обкладений квітами, був такий страшний, що придворні дами від одного виду мерця-імператора непритомніли.

Шевченко чекав звільнення, чекав амністії від нового царя Олександра.

Олександру Другому були подані списки засланців, що підлягали звільненню. Він прочитав їх і ретельно викреслив із списків ім’я Шевченка. Він чемно посміхнувся і сказав: «Цей занадто сильно образив мою бабцю і мого батька, щоб я міг його пробачити».

Остання надія на звільнення пропала. І солдати, і Усков, і навіть деякі відчайдухи офіцери Новопетрівського укріплення були вражені царською несправедливістю і намагалися втішити Шевченка.

Самотній, позбавлений рідних і друзів, Шевченко захопився дружиною коменданта Ускова. Він бував в Ускових щодня. Діти Ускова полюбили поета і звали його Горичем, скорочуючи таке важке батькове ім’я.

Дружина Ускова була красива, привітна жінка. Вона приголубила Шевченка, а він закохався у неї, як юнак, з трепетом і благоговінням. Але це кохання було нерозділене і приховане. Про нього не можна було нікому говорити. Про нього Шевченко не міг навіть натякнути самій Усковій.

Кохання засланця москаля до дружини коменданта обіцяло їм обом тільки нещастя.

Про перші дні цього кохання Шевченко писав, що подих поезії з’явився у мертвій пустелі. Але каторга - це «безмежна ємність безмежних гидот» - виявилася сильнішою за молоду жінку. На очах у поета Ускова змінювалася. Спочатку вона сумувала і плакала, а вже через два роки спритно грала в карти до ранкової зорі, сварилася за ломберним столом, розпускала плітки, висмикувала сторінки з Лермонтова і скручувала з них папільйотки.

Шевченко переніс подвійний удар - нерозділеного кохання і повільного морального падіння коханої жінки. Але він уже звик до ударів і навчився переносити їх.

Під час нападів туги він ішов у степ, де ставили свої кибитки киргизи. Кочівники з подивом дивилися на підстаркуватого москаля з жовтим обличчям і добрими очима, що блукає по пустелі. Шевченко любив киргизів за їх щирість, жвавість, за дитячу цікавість.

Знову, як на Аралі, почалося безсоння. Шевченко виходив з вечора до стін укріплення та тинявся всю ніч навколо цих стін, доки не сходила на чистому небі ранкова Венера. Він бродив і думав про те, що в’язниця вбила його як художника і поета.

Але наступного дня він записав у своєму щоденнику: «Вечір був тихий, світлий. На горизонті чорніла довга смуга моря, на березі його горіли в червонуватому світлі скелі, а на одній зі скель блищали білі стіни укріплення. Я мимоволі замилувався своєю семирічною в’язницею». Такий запис, де були скупі і точні фарби, міг зробити тільки справжній художник. Ні, око було ще гостре, і серце палало обуренням на людську кривду - значить, каторга не до кінця закатувала поета.

Шевченко не знав, що Федір Толстой оббивав у цей час в Петербурзі пороги приймалень палаців та вимагав звільнення поета. Толстой був людиною широкого серця і лагідної душі. Йому відмовляли, але він вперто поновлював прохання. Клопотав він, клопотала його дружина, Настасія Іванівна Толстая. Вони зацікавили долею поета всіх петербурзьких літераторів. Вони їздили до великих княгинь і міністрів. Вони доводили, що подальше ув’язнення Шевченка - безглузда жорстокість. Їм допомагали Сераковський, поет Олексій Толстой, брати Жемчужникови.

І ось нарешті сталося: другого травня 1857 року Шевченко отримав лист з Петербурга від Михайла Лазаревського. Лазаревський вітав Шевченка зі свободою.

Поет, не дочитавши листа, заплакав і довго не міг зупинити своїх сліз. Потім він прочитав, що зобов’язаний своїм звільненням Федору Толстому, але найбільше - його дружині, Настасії Іванівні Толстой.

Шевченко написав Толстой лист, який більше походив на крик подяки, на молитву, - лист, повний величезного хвилювання, майже екстазу.

«Сестро моя... - написав він і довго не міг продовжувати: сльози капали на папір, не давали Шевченку дихати. - Сестро моя, богу мила, ніколи мною не бачена! Чим віддячу тобі за радість, щастя, яким ти приголубила, втішила мою бідну, змучену душу? Сльози! Сльози безмежної подяки приношу в твоє благородне серце».

Другий лист він написав Федору Толстому і вперше підписав його не словом «рядовий», а словом «художник» Шевченко.

Шевченко тріумфував, а наказ про звільнення повільно переповзав з однієї канцелярії до іншої, писарі рилися у запорошених списках, пакети чекали оказії, і шлях в три тисячі верст наказ йшов майже три місяці. Поет був приречений на щоденне очікування, що крає душу. Без наказу Усков не мав права звільнити Шевченка. Він заспокоював поета, а у відповідь на гнівні скарги зітхав і говорив одне тільки слово: «Форма!» Так, це була нелюдяна «форма», але чому ж, коли треба було заслати Шевченка, той же довгий шлях жандарми пройшли всього за дев’ять днів?

Після листа Лазаревського Усков звільнив Шевченка з казарми і дозволив йому жити в альтанці, у комендантському саду. Сад було насаджено з величезними труднощами. Для нього спеціально привозили на шхунах чорнозем із Астрахані.

Шевченко любив цей сад, доглядав за ним, і в альтанці, у цьому саду, чекаючи наказу про звільнення, написав свої повісті російською мовою і почав щоденник. За своєю щирістю цей щоденник є одним з непересічних явищ нашої літератури.

Шевченко заспокоївся, коли почав писати. Йому здавалося, що каторга його ще не зламала, що він такий, яким був десять років тому.

Проте, яким бідним, яким жебрацьким було солдатське життя Шевченка, можна судити по тій нестримній радості, з якою він пише в щоденнику, що купив собі, незадовго до від’їзду, мідний чайник. Це було вже багатство. Він ставив чайник на стіл в альтанці, писав, потім наливав собі чай у кухоль, милувався чайником і пишався ним, як живою істотою.

Аби скрасити очікування, Шевченко вирішив читати по одній сторінці в день біографію Гоголя. Та біографія була прочитана, а паперів з Оренбурга все не було. Тоді Шевченко почав читати так само повільно книгу Куліша «Записки про Південну Русь». І ця книга була прочитана до кінця і вивчена майже напам’ять, а наказу все не було.

Шевченко багато думав про майбутнє. Він мріяв після повернення із заслання зайнятися гравюрою. Він вважав, що живопис існує для народу, а єдиний шлях показати йому видатні твори живопису - це гравюра.

 

«Бути гарним гравером, - писав він у своєму щоденнику, - значить бути поширювачем прекрасного і повчального в суспільстві. Отже, бути корисним людям. Найпрекрасніше, шляхетне покликання гравера! Скільки вишуканих творів, доступних лише багатіям, коптилося б у похмурих галереях без твого чудотворного різця».

 

Дні проходили в очікуванні. Йшли теплі, тихі дощі. Шевченко не спав ночами, лежачи в своїй альтанці. Він думав про майбутнє і слухав, як сором’язливо шарудить дощ - рідкісний гість пустелі - по куцому зіллю, по даху альтанки. Потім Шевченко вставав, запалював свічку, кип’ятив воду в чайнику і писав до ранку свій щоденник.

Нарешті наказ про звільнення прийшов. За правилами, Шевченко мав виїхати спочатку в Оренбург, а вже звідти, оформивши свою «відставку з армії», повертатися до Росії. Але комендант Усков на свій острах і ризик видав поетові пропуск від Новопетрівського укріплення до Петербурга без заїзду до Оренбурга.

Другого серпня 1857 року, після десятирічного заслання, Шевченко сів під вітрило рибальського човна. Він відпливав до Астрахані. Шевченко був такий схвильований, так поспішав, що погано пам’ятав, як поїхав, з ким прощався, хто супроводжував його на пристань.

Коли човен відійшов, він озирнувся на похмурі береги, де темніли батареї, де чиясь жіноча хустка ще біліла, ще тріпотіла в повітрі. Шевченко зняв шапку. Любов пішла, забулася. Каспійське море гуло, накочувало на береги важку воду. Над пустелею піднімалася тиха імла, як дим пожежі. Вітер закидав бризками обличчя. Це була свобода. Вітер смикав драну солдатську шинель, наче хотів скинути з посивiлого Тараса останню пам’ять про заслання.

Тарас замислився. Значить, не збулися його слова, які він колись вважав пророчими:

 

В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

 

У запиленій Астрахані Шевченко прожив кілька днів, чекаючи пароплава на Нижній Новгород. Тут він зустрів своїх земляків - киян. Вони були вражені виглядом поета. Виснажений, у порваному солдатському мундирі, він походив більше на втікача, ніж на звільненого із заслання.

Нові друзі одягли Шевченка і влаштували в його честь гучну вечірку.

Тільки в Астрахані Шевченко зрозумів, як змучила його осоружна казарма: просте людське ставлення до себе він сприймав як щастя - він відвик від нього за останні десять років.

Астрахань здавалася Шевченку «великою купою сміття, яку вінчають зубчасті білі стіни кремля і стрункий чудовий собор XVII століття». Шевченко був радий цьому враженню від Астрахані. Після семирічного животіння в пустелі він думав, що Астрахань повинна була справити на нього величезне враження. Це значило, він ще не втратив вибагливості художника. «Отже, - пише Шевченко, - я ще не зовсім здичавів».

Він був зворушений до сліз, коли в брудному астраханському трактирі завели «машину» і вона хрипко заграла увертюру з «Роберта-Диявола». Сім років Шевченко чув тільки тріск барабанів і краючі серце звуки військового горна.

Собор так зацікавив Шевченка, що він хотів замалювати його, але не вистачило часу. Він усіх розпитував про цей собор, про його будівельника, але дізнався тільки, що спорудив його «простий дядько». Це було правдою. Ця прекрасна і велична будівля, помітна за тридцять кілометрів, була побудована кріпаком Дорофеєм Мякішевим на початку вісімнадцятого століття. За будівництво цієї споруди - вона могла змагатися з кращими спорудами славнозвісних зодчих - Мякішев отримав всього сто рублів сріблом. Будівництво тривало дванадцять років.

У засланні Шевченко нічого не читав. В Астрахані він негайно пішов до бібліотеки. Старий бібліотекар з гренадерськими вусами, одягнений у сюртук з червоним солдатським коміром, вельми дивувався цікавості приїжджого і розповів Шевченку, що він був усього п’ятнадцятим відвідувачем за весь останній рік.

Шевченко побачив на полицях книжки «Російського вісника» і прямо тут, стоячи біля полиць, почав читати їх, - там були надруковані незнайомі йому твори Гоголя, Аксакова і Соловйова.

В Астрахані жив рибопромисловець Сапожніков, що вчився живопису у Шевченка в Петербурзі у 1842 році. Він дізнався про приїзд поета і запропонував йому місце на пароплаві «Князь Пожарський», найнятому Сапожніковим для переїзду зі своєю родиною до Нижнього Новгорода. Поет із радістю погодився.

Плавання по Волзі було для Шевченка святом. Пароплав йшов від Астрахані до Нижнього цілий місяць. Шевченко увесь час бігав по палубі, дивився на береги, перезнайомився з усім населенням пароплава, здружився з капітаном Кішкіним.

У Кішкіна був «секретний зошит» із забороненими віршами Рилєєва, Беранже і Барб'є. Вечорами збиралися у каюті, і Кішкін читав ці вірші вголос. Особливо сподобалися Шевченку гнівні вірші Барб'є:

 

Свобода – сильна жінка, пружні перса,

Засмага на щоці,

Гарматою запалить кожне серце,

Вогонь в її руці.

 

Іноді в каюту до Шевченка приходив колишній кріпак, пароплавний буфетник Панов і грав для поета на скрипці кращі речі Шопена. Панов був незвичайний скрипаль, «кріпосний Паганіні». Гра його тішила і засмучувала Шевченка. Поет радів невичерпному народному хисту і засмучувався його долею, - Паганіні повинен був з серветкою під пахвою з ранку до ночі подавати усілякі пиріжки, солянки і горілку пасажирам і власникам пароплава.

На пароплаві Шевченко вперше прочитав «Губернські нариси» Салтикова-Щедріна. Вони викликали у нього захоплений вигук: «О Гоголь, наш безсмертний Гоголь! Якою б радістю втішилася благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх!»

Книга Салтикова-Щедріна була для Шевченка першим гучним голосом революційної демократії, що народжувалася в Росії. Шевченко був схвильований - тепер він не відчував самотності. З’явилася нова могутня течія громадської думки - течія щира, смілива, яка подала голос «за бідну брудну чернь». Нові люди були близькі Шевченку, - він вже знав це за тими окремими словами, розповідями, натяками, які доходили до нього під час волзького плавання.

Шевченко все рідше згадував Костомарова, Куліша, ліберальних дворянських юнаків з Кирило-Мефодіївського братства. Голоси Герцена, Чернишевського заглушили наївну балаканину братчиків, які поступово перетворювалися в реакціонерів, відданих царських чиновників, у казенних професорів.

Стояла осінь. Добирався кінця вересень. Дубрави на берегах Волги вже заіржавіли від перших ранішніх морозів, але на полях і в сирій траві ще траплялися останні лісові квіти. Кожен раз, коли пароплав зупинявся біля глухих причалів, Шевченко йшов до лісу і повертався рум’яний, мокрий від роси, з величезним букетом квітів, які відразу роздавав пасажирам.

Здавалося, ніщо не віщувало нового випробування. Але в Нижньому Новгороді Шевченко дізнався про ще одну підлоту уряду. Нижегородського губернатора було повідомлено, що як тільки в місті з’явиться Тарас Шевченко, то його, згаданого колишнього рядового Шевченка, належить перепровадити на проживання до Оренбурга.

Крім того, у приписі губернатору було сказано, що Шевченку заборонений в’їзд в обидві столиці - Петербург і Москву.

 

У Нижньому Новгороді Шевченко позначився хворим. Місцеві власті визнали цю заяву цілком достатньою і дозволили йому залишатися в місті до одужання.

М’якість місцевої влади пояснювалася тим, що нижегородським губернатором був причетний до декабристів полковник Олександр Муравйов, який відбув заслання у Верхнеудинську.

Потрібно було виграти час, щоб Федір Толстой і петербурзькі друзі встигли виклопотати поетові дозвіл жити у Петербурзі. Шевченко прагнув до Петербурга, до друзів різночинців, туди, де билася нова революційна думка, нарешті - в Академію мистецтв, щоб вивчити граверну справу.

Всю зиму поет прожив в Нижньому Новгороді. Місцева громада зустріла його ласкаво. Він перезнайомився з безліччю «цікавих особистостей». Нижній Новгород був не тільки містом купців, розбагатілих коло Волги, але і містом багатьох диваків і багатьох освічених людей.

Шевченко часто бував у Якобі – люб’язного й ущиплового ліберала, аристократа, що зневажав «фельдфебелів на троні» - Миколу та Олександра. Якобі постачав Шевченка першими брошурами Герцена, що вийшли за кордоном. Коли Якобі показав Шевченку номер герценівського «Колокола», поет поцілував сторінки газети. Герцен був для Шевченка «апостолом» свободи.

Шевченко дружив із відомим збирачем народних пісень - тихим, сором’язливим бібліотекарем Варенцовим.

Він слухав гру на роялі місцевого віртуоза Татаринова, який чудово виконував Мейєрбера.

У Нижньому Новгороді був дуже гарний театр, і Шевченко був його постійним відвідувачем. У театрі він познайомився з диваком Улибишевим, старезним старцем, знавцем музики, автором біографій Бетховена і Моцарта.

І Шевченко, і Улибишев приходили до театру не стільки подивитися п’єси, скільки послухати музику, - в старі часи в театрі перед виставою і в антрактах грали оркестри. Йшла яка-небудь кривава драма або балаганний водевіль «Коломенський дармоїд» («непотріб з подробицями», за словами Шевченка), а в антракті глядачі слухали прекрасну увертюру з моцартовского «Дон-Жуана». Прекрасну, звичайно, лише в тому випадку, якщо оркестранти не були до нестями п’яні і якщо від задухи не гасли до третьої дії всі лампи і спектакль на цьому не припинявся.

У Нижньому Новгороді в той час жив Даль. Тарас його побоювався через холодний характер і захоплення теософією.

Шевченко волів до простих людей, товариських, балакучих, - він сам дуже любив поговорити. Говорити він міг з однаковим задоволенням про все - про Брюллова і ціни на борошно, про жахливі дороги в Росії та мерзоти військового стану, про нижегородський кремль і «незручнопозабутого унтера» Миколу Першого, про те, як робити справжню вишнівку, про картини Цампієрі.

У будинку Якобі Шевченко вперше зустрівся з декабристом. Це був Анненков. Шевченко поставився до нього з великою пошаною. Анненков був сивий, величний старий - справжній «благовісник свободи».

Преклоніння Шевченка перед декабристами було безмежним. Він розшукав у Новгороді дочку декабриста Пущина, що вчилася в тамтешньому інституті, намалював її портрет і всіляко її балував.

Декабристам він присвятив схвильовані рядки:

 

А ти, всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали?.. А ти не знало?

І ти дивилося на них

І не осліпло?! Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі...

Та цур їм, тим царям поганим!

Нехай верзуться їм кайдани,

А я полину на Сибір,

Аж за Байкал; загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас —

Споборники святої волі,

Із тьми, із смрада, із неволі

Царям і людям напоказ,

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах.

 

У Нижньому Новгороді Шевченко багато працював. Він написав поему «Неофіти» і кілька віршів - свої знамениті «Долю», «Музу», «Славу» і довів до ладу всі вірші, написані в засланні, всю свою «невільницьку» поезію. Він працював над прозою - над «Матросом» та іншими повістями.

Незважаючи на снігову і дуже морозну зиму, Шевченко багато малював на свіжому повітрі. Він замальовував новгородські церкви й вежі кремля. Тяжіння до старої суворої архітектури було, як і раніше, його «слабкістю».

Йшло дієве листування з друзями. Один з цих друзів - знаменитий актор Щепкін - приїхав на кілька днів у Нижній з Москви, щоб побачитися з Шевченком. Для Шевченка це було «свято зі свят». Здружила Шевченка з Щепкіним схожа доля - обидва були українцями і колишніми кріпаками.

У березні 1858 року прийшла з Петербурга звістка про те, що Шевченку дозволено жити в столиці.

Восьмого березня Шевченко виїхав до Москви.

У Москві він кілька днів прожив у Щепкіна, бачився з Аксаковим, з декабристом Волконським, з Варварою Рєпніною. Вона не впізнала його - так змарнів і постарів Шевченко. За її словами, він був «зовсім згаслий». Зустріч не принесла радості і поету.

З Москви Шевченко виїхав залізницею до Петербурга.

 

Петербурзькі друзі прийняли Шевченка захоплено. Федір Толстой і Лазаревський приїхали на вокзал зустрічати поета. Шевченко зупинився у Лазаревського.

Наступного дня Федір Толстой привіз його до себе. Коли схвильований Шевченко увійшов до кімнати, графиня Настасія Іванівна кинулася до нього. Шевченко простягнув до неї руки, вигукнув: «Серденько моє!» - обійняв її і заплакав.

Шевченко хотів дуже багато сказати цій жінці, що врятувала його від неволі. Він думав про цю зустріч, чекав її з нетерпінням, але сказати нічого не зміг - спазми душили його.

Петербург дуже радо зустрів поета. У ньому вбачали мученика, його вітали як жахливу жертву миколаївського царювання.

Кожен день його запрошували до будинків тогочасних освічених людей. Він познайомився зі Львом Толстим, Меєм, Даргомижським, Полонським, Щербиною, Достоєвським, Курочкіним. На зустрічі, де Шевченко виступав разом з Достоєвським, Майковим і Писемським, публіка влаштувала йому палку овацію. Шевченку від хвилювання стало зле.

Із ранку до вечора кімната Шевченка була сповнена друзями. Вони тягли його в театр, цирк, в Ермітаж, на художні виставки, на звані обіди, на дружні гулянки. Ця бурхлива радість приголомшувала і стомлювала Шевченка. Іноді він ховався від друзів і бродив на самоті Петербургом, повертався на старі місця, згадував молодість.

Заслання скінчилося. Петербург був перед ним. Свобода здавалася необмеженою. Але до бажаної мети Шевченко прийшов фізично втомленим. На Волзі, в Нижньому, в Москві він ще кріпився. Тільки в Петербурзі він зрозумів, що зробили з ним заслання та казарми. Лікарі визнали його організм «передчасно і навіки покаліченим і знесиленим».

Фізична розбитість особливо пригнічувала Шевченка, тому що в Петербурзі він зустрівся і зійшовся з видатним представником революційної російської демократії - Чернишевським. Шевченко увійшов у коло передових людей, що гуртувалися біля журналу «Соврємєннік». Усім єством, усіма помислами Шевченко був з цими людьми. Це було природно, - адже, за словами Добролюбова, «все коло дум і співчуттів Шевченка перебувало у повній відповідності зі змістом і ладом народного життя».

Вперше Шевченко зустрівся з Чернишевським на «вівторках» у Костомарова. Чернишевський вразив Шевченка чітким усвідомленням цілі, розумом, волею. Костомаров побоювався впливу Чернишевського на Шевченка. Костомарову був ворожий «мужицький демократизм» Чернишевського. Костомаров хотів зберегти Шевченка для себе - для українських ліберальних націоналістів. Але Тарас різко і впевненно став на бік «мужицьких демократів» - його справжніх братів по духу.

Охолодження між Шевченком і Костомаровим було неминучим. Костомаров не був вже колишнім лібералом. Багато кому стало відомо, що під час заслання в Саратові він керував секретним столом при губернаторі і брав участь у звинуваченні саратовських євреїв у ритуальному вбивстві. А Шевченко в цей час виступив разом з Чернишевським з різким протестом проти антисемітських статей одного петербурзького журналу.

Шевченко почав вивчати гравюру. Кращі гравери, Йордан і Уткін, показали йому прийоми цього складного, витонченого ремесла. Шевченко з незвичайною, майже подвижницькою завзятостю поринув у роботу. Кращі гравюри Шевченко зробив з картин Рембрандта. У 1860 році він отримав звання академіка гравюри та офорту.

У вільні хвилини він писав вірші. У цих останніх його віршах багато гіркоти, багато несамовитої ненависті до суспільного ладу Росії, до її «псарів імператорів», багато глузування над богом з його «свинцевими вухами», передчуття близького кінця:

 

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонька убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу?

 

Шевченко жив у маленькій квартирі при Академії. Старий москаль-дядько приносив йому їжу, чистив одяг, зрідка намагався прибрати у кімнаті, але Шевченко кожен раз його виганяв. Він не дозволяв нікому доторкатися до своїх гравірувальних дошок, до різців, рукописів, до бутлів з кислотами для протравлення гравюр. На столі завжди лежало моністо, кольорове українське намисто, а над ліжком на стіні висіли пучки сухих українських трав - барвінку, рути, полину.

Але життя порадувало Шевченка ще однією рідкісною і вірною дружбою. У той час у Петербурзі грав на сцені великий негритянський трагік Айра Олдрідж. Він перший показав росіянам справжнього Шекспіра. Це був геніальний актор. Він руйнував традиції псевдокласичного театру. Він навіть грав спиною до публіки, що тоді вважалося неможливим для актора. Кожен його жест приголомшував, кожна фраза була зрозуміла, незважаючи на те, що Олдрідж грав англійською мовою.

Шевченко вперше побачив Олдріджа в «Отелло». Поет повертався зі спектаклю в глибокому сум’ятті.

Через кілька днів Шевченко познайомився з Олдріджем у Толстих. Розмова йшла за допомогою перекладачів - дітей Толстого. Олдрідж розповів Шевченку своє життя. Він був негром із Судану. Місіонер привіз його з Африки в Лондон, де він, син племені рабів, став найвизначнішим трагічним актором. Багато спільного було в долях Шевченка і Олдріджа, і це спільне зблизило їх.

Вони багато часу проводили разом. Один раз Олдрідж відвідав Шевченка. У цей день Шевченко вперше дозволив старому солдату прибрати кімнату, і той викинув на двір суху траву і розкидані намистинки. Шевченко промовчав.

Шевченко написав портрет Олдріджа. Олдрідж співав для Шевченка негритянські пісні.

Коли Олдрідж видїжджав, його проводжав увесь театральний Петербург. Зі шляху Олдрідж надіслав лист російським акторам. «Ви виявили в моїй особі, - писав Олдрідж, - співчуття усьому моєму пригніченому племені».

Наближалася старість. З’явилося бажання виїхати на батьківщину, на Україну, оселитися в чистій маленькій хатині, у спокої читати, писати вірші і гравірувати прекрасні твори живопису.

Шевченко рвався на Україну, хотів перевидати «Кобзаря», але ні того, ні іншого влада йому не дозволяла.

Насилу було все ж видобуто дозвіл поїхати на батьківщину. Влітку 1859 року Шевченко прибув у рідне село Кирилівку, де жили його брат і сестра.

Сестра не відразу впізнала його - не впізнала свого Тараса у виснаженій, старій, важко дихаючій людині. Жити в Кирилівці було тяжко: Шевченко був єдиний «вільний» серед всієї своєї кріпосної родини.

 

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

 

Тарас виїхав у містечко Корсунь, до родича Варфоломія Шевченка, і разом з ним почав пошуки клаптика землі.

Землю знайшли під Каневом, на високому крутоярі понад Дніпром, де Шевченко потім був похований.

Під час перемовин про купівлю землі, - як водиться, неквапливих і хитрих перемовин за пляшкою наливки, - був присутній якийсь зубожілий шляхтич Козловський. Шевченко вже дійшов того ступеня роздратування проти поміщиків і шляхтичів, що не міг спокійно розмовляти з людьми цього стану. Він сказав Козловському декілька образливих слів, потім розмова зайшла за «божественні речі», і Шевченко досить вільно висловився про християнських святих.

Козловський доніс. Через шість днів Шевченко був заарештований, просидів у в’язниці в Черкасах і в Києві, був допитаний і випущений.

Він прожив близько місяця в Києві і повернувся до Петербурга. Він відвіз із собою нову образу і пам’ять про залякану, обплутану донощиками країну.

У Петербург Шевченко приїхав вже хворим.

Тут він клопотав про звільнення від кріпацтва своїх рідних. Клопоти ці були пов’язані з виснажливим поневірянням по канцеляріях, перемовами з хабарниками. Він швидко дратувався, плакав, подовгу нікого до себе не пускав. Втома посилювалася. Лікарі обстежили Шевченка і знайшли у нього водянку. Йому заборонили виходити з дому.

Він засів за гравюру, квапився працювати, як ніби сам собі призначив термін перед смертю, що наближалася.

Дев’ятнадцятого лютого 1860 року до Шевченка зайшов його знайомий - Черненко. У цей день чекали опублікування маніфесту про звільнення селян.

- Ну, що, що? Є воля? Є маніфест? - гарячково запитав Шевченка.

- Ще ні, - відповів Черненко.

Шевченко важко вилаявся, закрив обличчя руками, впав на ліжко і заплакав.

Хвороба посилювалася. Шевченко дуже страждав. Друзі відвідували його, але він соромився цих відвідин. Більшу частину дня він сидів один у своїй незатишній холостяцькій кімнаті.

Старий москаль не розумів, що Шевченко хворий, і все ходив навколо, бурчав на безлад, на те, що лампа горить ночами і зі стін, з пучків сухих українських трав, сиплеться сміття.

Двадцять п’ятого лютого був день народження Шевченка. Квартиру поета відвідало багато знайомих. Коли всі пішли і залишився один Лазаревський, Шевченко сказав:

- Ось, якби на батьківщину, на Україну, - там би я, можливо, одужав.

Минула ніч без сну. Мокрий сніг йшов над Петербургом. У цьому снігу, серед холоду невського льоду, серед кам’яних поснулих громадин, у задушливій кімнаті, просоченій запахом кислот і ліків, в кімнаті, немов відрізаній від світу нічним мороком, сидів і задихався самотній, набряклий від водянки, старий, який плакав над занапащеним життям. Старий, якому ледве виповнилося сорок шість років.

Двадцять шостого лютого вранці Шевченко покликав старого москаля, наказав прибрати кімнату і пішов у свою майстерню. У дверях він зупинився, скрикнув і важко впав на поріг.

А через кілька годин він вже лежав у кімнаті на столі, покритий простирадлом, спокійний і величний. Тонкі свічки тріщали в головах і освітлювали змучене обличчя засланого солдата і великого народного співака.

Чорне сонце стало у той день над милою його Україною.

 

 

 

1939

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



Обновлен 10 дек 2016. Создан 19 фев 2014



  Комментарии       
Всего 1, последний 4 мес назад
telemaster 08 июл 2017 ответить
http://livesurf.ru/promo/121886
система раскрутки сайтов
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
Экскурсии по Киеву Благотворительная организация «СИЯНИЕ НАДЕЖДЫ» Международная газета Быть добру ГИЛМЗ А.С.Пушкина Хореография и танец Концерты авторской песни и спектакли в Киеве Феодосия танцы